“Зачарована Десна” читати основне Олександр Довженко

«В сьому короткому нарисі автобіографічно-го кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ що не день, то частіше починають вторгатися спогади.

Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків (нагадаємо, що пись-менник довго жив у Москві), чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам’яті і заповня-ють всю її оселю, де б не стояла вона.

А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідоми-ти свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих…»

Опис городу, у якому мати Одарка наса-дила багато всього, бо вона казала: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що‐небудь у землю, щоб проізростало. Коли ви-лізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість».

Дід семен був дуже схожий на бога. «Коли я молився богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи своїх молитов».

«Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по‐церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир» (насправді в сім’ї Довжен-ка письменним був лише дід). «Мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника» (псалтир був чорним).

Ще дід любив добру розмову і розумівся на рибі. Любив влітку лежати на сонці, дуже його любив: «Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок». Ще любив кашляти. «Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити».

Раз Сашка вкусила бджола. «А бджоляче жало хоч і болить, зате вже коли почнеш плакати, дід уже чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикладати до болючого місця. Тоді біль швидко проходив,
а за копійку можна було купити у Масія аж чотири цукерки і вже смакувати до самого вечора».

Хлопець дуже любив моркву, і раз повиривав цілий рядок, але морква ще не виросла, і він запхав її назад в землю – нехай підросте.

А прабаба Марусина (дідова мати) за це дуже його насварила. Вона взагалі любила прокльони. «Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй мож-на було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею». Поки баба проклинала, Сашко ховався в малині. І ду-мав, що було б добре тут і вмерти (і згадує, що в них уже вмерло 7 дітей).

Але таки пішов до хати. Там було багато ікон, але головна – картина Божого суду, а оскільки в їхній сім’ї «майже всі були грішні», то кожен на ній уже мав своє місце. «Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх – діда й бабу – та догоджає їм». Але і в мами був гріх.

«Фактично, святим був на всю хату один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний». Тому Сашко розглядав ікону, щоб зрозуміти, де його місце на ній.

Вирішив, що треба якось виправитися – пішов на вулицю «шанувати великих лю-дей» – «знімати перед ними шапку й казати «здрастуйте»», «дід казав, що за це проща-ється багато всяких гріхів на тім світі».

Пішов привітатися із сусідом – старим дідом Захарком. Не вийшло, тому Сашко з розпачу вирішив: «Засну. Засну і виросту у сні. Дід казав, що я уві сні росту».

Лежачи Сашко думав про те, що йому при-ємно, а що неприємно. А найбільше він любив музику – клепання коси (це коли косу підгострюють), бо цей звук передвіщав радість – косовицю. Згадує, як прадід Тарас (дідів батько) брав його на кури і розказував про сінокіс на Десні. Хлопець заснув, і йому приснилося, як він пливе Десною в човні.

«Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були мої брати: Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, співать почали» (вони справді померли малими в один день через якусь хворобу).

Батько Петро через це дуже горював.

«Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь
в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів». Тільки в бать-ка був некрасивий одяг.

«З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів,– він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку».

А потім народилася сестричка. І в той же день померла прабаба. «Ой коли б хто знав, яка то радість, коли вмирають прабаби, особливо зимою, в стареньких хатах!» На похорон на подвір’я посходилося багато старців (жебраків), яких ніхто в сім’ї не любив, але мати завжди щедра обдаровувала.

«Жили ми в певній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас за-ливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя». Бувало, що Десна так розливалася, що затоплювала все село.

І тоді вони з батьком і дідом рятували всіх.

Одного разу перед Паскою була найбільша повінь, і поліцай Макар прийшов просити батька допомогти в селі Загребелля: «У тебе човен на всю губернію, і сам ти морепла-вець». А затопило тоді так, що люди тільки на стріхах хат сиділи, тільки родич Ярема Бобир не постраждав, бо по мишах передбачив, що весною буде повінь. Люди сиділи на стріхах з непосвяченими пасками, а «співці – отець Кирило, дяк Яким і … паламар Лука» плавали в човні і святили паски.

(ліричний відступ автора)

«Загинуло й щезло геть з лиця землі моє село не від води, а від вогню. І теж весною. Через півстоліття. В огні теє село згоріло за допомогу партизанам, і люди, хто не був убитий, кидалися в воду, охоплені полум’ям».

«Ніколи не треба забувати про своє призначення і завжди пам’ятати, що митці по-кликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ. Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей».

Знову повертаємося в дитинство, на Десну під час косовиці.

Косили всі разом, а тоді вже ділили копиці, і завжди доходило до бійки. Особливо зав-зято билися дід і дядько Самійло.

«Дядько самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хлі-боробом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію.

Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло‐косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем,– легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша».

А раз побачили з батьком, як по Десні в човні пливе лев.

Виявилося, що під час аварії поїзда той лев втік з клітки мандрівного звіринця, але його швидко знайшли і вбили.

«Проживав у нас довго собака Пірат. Це був великий на зріст, немолодий вже, по-важний і серйозний пес з двома волохатими хвостами і з двома парами очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих плям на темному лобі». Якось він загубився, а тоді повернувся і сказав, що це він, і плакав від щастя.

«Один кінь у нас звався Мурай, другий Тягнибіда. Обидва вони були немолоді, сухорляві, некрасиві коні… Мурай був уже вельми старий і невеселий. Тягнибіда хоч і молодший, зате розумніший і добріший за Мурая…». Якось вночі над Десною Сашко підслухав розмову коней про те, що батько став дуже лихим до них. Після цього він ні разу не вдарив коня.

Взимку до них приходили колядувати. І всі колядували про Сашка (наче розповідали різні історії, і він те все уявляв).

А потім настав час Сашку йти до школи. Йому навіть штани пошили. Вчитель Леонтій Созонович Опанасенко спитав, як звуть Сашка, а тоді – як звуть його батька. А хлопець не знав. Тому його не взяли того року до школи.

(ліричний відступ)

«Ні. Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоя-тиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства…

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все ми-нуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучас-не, що стане теж для них колись минулим

Записи створено 212

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.