“Україна в огні” читати переказ Олександр Довженко

У селі Тополівці в саду сиділа родинаЛавріна Запорожця і тихо співала «Ой, піду я до роду гуляти». Сім’я з’їхалася до батьківського дому, бо в матері Тетяни Запорожчихи був ювілей – 55 років. Ця пісня – її улюблена. У них було п’ять синів: Роман (лейтенант прикордонних військ),Іван (артилерист), савка (чорноморець), Григорій (агроном), Трохим (батько п’яти дітей) та одна дочка – Олеся («тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень»). З ними був ще дід Демид. Усі співали.

А після цього «повіз старий Запорожець п’ять синів на війну».

Олеся стояла край села біля криниці, «смутна й тиха, як і всі дівчата в ті часи на нашій на кривавій Україні. Пили бійці воду у неї з відра і відходили собі далі на схід».

Тетяну «прострочило кулеметом з ворожо-го літака», коли вона перегукувалася на городі з сусідкою Мотрею – не вмерла, але поранено.

Савка помер від бомби, бо не встиг скочити з возу.

Олеся стояла дуже сумна. «І рішилася вона на крок нечуваний, небачений ні в її селі ніколи, ні в усім її народі. На вчинок надзвичайний, від одної згадки про який у неї захолонуло і спинилося серце. На вчинок грізний, що підказав їй грізний, надзвичайний час».

Одним з останнім йшов з села танкіст Василь Кравчина. «Був він добрий кремез-ний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скро-нях і зморшки на чолі також не по літах».

І коли він пив біля Олесі воду, вона нава-жилася і попросила: «Слухай, переночуй зі мною. Вже наступає ніч… коли ще можна, чуєш?.. Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, по-ругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти… переночуй зі мною…»

Василь заперечував, казав, що він не герой, бо відступає. Але Олеся переконала, і вони пішли до Олесі додому.

«Коли у хаті стало темно, вона зважилась перша. Підійшла до полу і довго‐довго слала мовчки чисту полотняну постіль. Вона виймала з материної скрині нові рядна, напірначі, рушник, поклала дві подушки рядом, задумавшись на мить, і принесла знадвору квітів».

Олеся сказала, що ніколи його не забуде, і попросила Василя теж це повторити.

До сусіда Купріяна Хуторного повернули-ся сини‐дезертири.

Василь пообіцяв, що знайде Олесю. Вони говорили всю ніч.

«Ні, я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою… Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрас-ною, як і зараз прекрасна ти».

«Я зрозумів, Олесю, – стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога…»

У селі багато німецьких солдатів. Зневаж-ливо ставилися до людей, забирали корів і все що хотіли. Дезертирів Хуторних поби-ли, а тоді взяли в поліцію і озброїли.

«Цю землю можна їсти! На! Їж! Я хочу дивитися на тебе, сину мій, як на символ свого буття отут! – ернст фон Крауз, старий полковник німецької розвідки, простяг 6своєму сину лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі. Людвіг стиснув землюв жмені і лизнув її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і гвалтувань».

Ернст каже, що це страшний народ: «Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зне-вага до смерті безмежні. …Так не підкоря-тися і так умирати, як умирають україн-ці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху…»

Побачили, як старого пасічника Демида Запорожця збираються вішати, запитали, що він думає перед смертю. Він: «А думаю я, що погані ваші діла, раз уже ви боїтесь таких, як я. Діло ваше програне». Повісили.

Ернст продовжує навчати сина: «Але, Людвігу, ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вмін-ня прощати один одному незгоди навіть
в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії
. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова «нація» остав-ся тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників… От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного».

У клуні Купріяна Хуторного збиралися дезер-тири. Прибігла Христя до батька і сказала, що Павло вже в поліції, і з рушницею йде сюди. Відбулася суперечка між Купріяном і сином Павлом, під час якої син вистрілив у батька. Інший син – Миколай – втік до партизанів.

Відбулися збори на майдані. Ернст наказував обрати старосту. Усі почали просити Лавріна, і він погодився. Серед натовпу вийшов куркуль Григорій Заброда (втік із Сибіру), він був проти кандидатури Лав-ріна. Людвіг запропонував зробити його начальником поліції, люди були проти, але Ернст вирішив так.

Солдати відступають, багато поранених. Знайомство Василя Кравчини та Івана За-порожця. До голови Лиманчука прийшли дві молоді вчительки, він їх заспокоював, що місто не захоплять. Але зайшов Кравчина і сказав правду – вони відступають від цього міста, тож нехай дівчата втікають теж.

У селі орять землю, у плуг запрягли шіс-тьох дезертирів, за плугом – Мина Товченик. Звинувачують Лавріна, що це він як староста людей запряг в ярма. Лаврін: «Така вже моя гра. Не вони вб’ють, уб’ють німці. Не вб’ють німці, наші, повернув-шись, уб’ють. Фашистський прихвостень… Жалько людей… А мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста‐собака! Старостакат! А там, дивись, сини одмовляться!»

Запорожцю довелося скласти список молодих людей села, яких відправлять на робо-ту в Німеччину (остарбайтери).

Христя Хуторна прибігла до Олесі, бо Христя була в тому списку, а Олеся ні. Заброда теж каже Краузам, що в списку нема дочки Запорожця. Під дверима Лаврін почув це, зайшов і сказав, що зробив помилку – забув внести дочку в список.

Потім Лаврін таємно передав листа Мині Товченику. Але його син Устим, поліцай, непомітно забрав листа.

Тим часом Олеся збирається в дорогу, пла-че. А коли поїзд на Німеччину поїхав, до Тетяни Запорожчихи підійшов поліцай Іван Горкавенко і сказав їй тікати, бо її чо-ловіка заарештовано.

Виявилося, що Лаврін планував втечу мо-лоді у партизанський загін, але його план провалився. Фон Крауз випитує Запорожця про розташування партизан, той мовчить. Лавріна посадили «на ніч за дріт».

До Лавріна вночі прийшла сусідка Мотря Левчиха, принесла їсти. Але її застрелив Заброда. Почалася бійка Лавріна і Григорія через колючий дріт. «Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голодом і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецькими погромами і пожежа-ми, шибеницями, рабством і шаленою ненавистю до Гітлера усього світу. Ненависть розбушувалася в їхніх полум’яних душах і виривалася з них страшними вибухами одна проти одної». Людвіг задушив Заброду, це побачив Людвіг і вистрелив у Запорожця, але не вбив, і Запорожець завдав йому такого удару, що той одразу помер.

За Запорожцем з‐за дроту повибігали всі ув’язнені.

Олеся і Христя тікають з поїзда, кілька разів, але їх щоразу ловлять. Христя лютує, розчаровується. Олеся каже, що причина
в нещасті роду: «В нашому роду. Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине. За це ж вони вмирають, наші, як би там не бились. Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по‐німецьки, нізащо!»

Коли їм вдалося втекти наступного разу, на перешкоді дівчатам стала річка. Христя переплила, а Олеся не вміла плавати, тому її знову забрали в поїзд.

«Страшно помстився фон Крауз за смерть свого сина. Він власноручно перестріляв усіх поліцаїв, крім двох, Івана Гаркавенка і Устима Товченика, яким вдалося сховатися в кущах». Спалили багато хат, вішали людей. «Горіло все село. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети, в потайні ями, – все загинуло». Села не стало.

«В горіле селище в’їжджав невеликий кін-ний партизанський загін». Серед них був Роман Запорожець – командир партизан-ського загону. Він знайшов свою матір, яка ще була живою, але в нього на очах померла.

«На другий день повстав увесь район». Устим Товченик теж подався в партизани, а Івана Гаркавенка не хотіли приймати. Лавріна Запорожця партизани хотіли вбити, за те що людей запрягав, продав до Ні-меччини. Він сказав: «Я хотів би, аби мене судили по закону народного лиха». Командир партизанської роти Грицько Гулак зви-нувачував у злочинах проти укр. народу. Але під’їхав загін Романа Запорожця.

У Німеччині Олеся потрапила до сім’ї Ернста фон Крауза (дружини і невістки).

А її Василь у цей час «лежав у польовому шпиталі на операційному столі». Він часто потрапляв до хірурга. 

Олесі вдалося втекти від німкень через ві-кно. «Багато минуло часу, як кинулась Олеся через вікно в життєву прірву. Багато лихих надзвичайних вітрів носило її, мов піщинку у пустелі. Багато горя і бруду з трудних кри-вавих шляхів і переплутаних стежок прили-пло до молодого її тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтиналося, горіло огнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду».

«Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Її нес-ла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність. Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди. Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. Думайте, що вона жаліб-ними брехнями прикриває легковажність свою і розпусту, якщо ви самі брехун. І тоді стане одною жінкою менше».

Уже в Україні Олеся знову зустріла Христю – вона стала «жінкою фашистського ката» – італійця, капітана Антоніо Пальми.

Фон Крауз звинувачував у чомусь Антоніо Пальму, але той сказав: «Мене не можна образити тому, що на землі умерла мораль», а ще: «В цій війні не буде переможців і переможених, а будуть загинулі і уцілілі».

Під час розмови німців у хаті раптом по-чувся голос Мини Товченика з печі (він не втримав язика за зубами). Його спіймали, але коли виводили з хати, він зміг утекти, і непомічений знову заховався за піч. Але він знову видав себе (цього разу кашлем),
і коли до нього підійшли, він, щоб врятуватися, викрикнув: «Партизани!». Усі переля-калися, почали метушитися.

Потім Мина Товченик переповів усе партизанам. У цей час прокурор партизанського загону Лиманчук присудив до розстрілу жінку капітана Пальми «як підлу зрадницю вітчизни». Але командир загону – старий Запорожець – вирішив спочатку «учинити допит».

Христя розповіла, що вона втекла з поїзда, її ловили, ґвалтували, а Пальма її вря-тував, він був добрим до неї, себе називає «мученицею». Згадала, як колись питала Лиманчука, чи будуть фашисти в їхньому селі, а він сказав, що ні. «От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Мені гидко. Чим ви можете покарати мене? Мене життя вже так покарало, що більшої кари й не придумати».

Лаврін впізнав Христю, відвів її в сторону і особисто запитав, чи не шпіонка вона. Вона сказав, що ні, він зрадів, і сказав, що «те все якось обійдеться». Каже, що лікарством для неї стане помста.

Це все Христя розповіла Олесі, коли вони зустрілися.

«Десь далеко на сході розгортався великий бій. Гриміли гармати». Німці відступали. Люди ховалися. Радянська армія заходила в Тополівку. Серед них був і Василь Кравчина.

«Не догоріли ще пожари, а люди кинулися вже до роботи. Уже копалися в городах. Жінки дістали вже з прихованих вузликів різне насіння і з пристрастю садили в землю».

Німці знову спіймали Мину Товченика, він взірвав міст. Він сказав фон Краузу: «Україна, щоб ти знав – це ваша судьба. Поки горить як свічка – Гітлер дихає, потухне – витягне Гітлер ноги і ви з ним». Фон Крауз знав, що Гітлер теж так думає. Вирішили Мину повісити.

«Коли Мину поставили під шибеницею на табурет і наділи на шию зашморг, Мина поглянув на Штігліца і на двох його катів і раптом почав співати фашистський гімн. Співав він голосно і натхненно. Правда,

у Мини був голос не дуже красивий, слова він часом перебріхував, але мотив він за-своїв непогано. Капітан Штігліц і солдати застигли і простягли праві руки лопатами вперед» (бо таке було правило).

І коли він уже майже доспівав, з’явилися партизани. Мина був врятований.

Судили фон Крауза. Лаврін: «Зрадника гадав ти знайти в батькові синів‐комуністів. Думав посіяти ворожнечу, поживитися на домашніх наших помилках? На недоумкува-тості чиновників наших заробити хотів? Ні, підла собако, ніколи! Чуєш? Ніколи! Погані ми були історики? Прощати не вміли один одному? Національна гордість не виблиску-вала в наших книгах класової боротьби? Почекай, засяє, та так засяє на весь добрий людський світ, що осліпнуть від заздрощів навіки всі твої фашистські нащадки. Цея кажу тобі, чуєш, твій ворог, Запорожець Лаврін. Я зневажаю тебе, проклятий ні-мецький йолопе! Ти не бачив найважливі-шого, що вписали ми, більшовики, в книгу боротьби, – непорушну дружбу народів!»

«Лаврін оглянувся. Партизани стояли навколо нього – українські, російські, казахські, татарські, киргизькі його сподвижники й брати».

Капітан Кравчина: «Кожен з нас мусить одержати дві перемоги. Перемогу над за-гарбниками‐фашистами, відчизняну спіль-ну велику перемогу. І другу перемогу свою малу – над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю, пробач мене, Сіроштане, над злом, неуважительностю і, до речі, по-ганим ставленням до жінки».

Іван Запорожець зі своєю батареєю стояв перед ворогом на смерть. Описуються бої. Німці навіть використали отруйні листівки.

Кравчина підбадьорював бійців: «Вороги наші б’ються за особисті багатства, за вла-ду над нашою землею. Наші друзі воюють
за мир, і лад, і радості багатого, щасливого життя своїх країн і здивовано питаються один у одного по кабінетах: за що ж бо бореться українська радянська людина? За стільки, мов, доларів або марок, як німець-кий, чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному солдату? Ні, не за стільки, брати. Ми б’ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, – за Батьківщину».

Німці пішли в наступ 13 раз. Головний ні-мецький начальник вирішив вчинити психічну атаку. «Він наказав своїм солдатам ски-нути штани й сорочки і наступати в одних трусах, з реготом і співами грізних пісень».

І випили горілки, настояної на якомусь зіллі.

«Даремно викликав Кравчина батарею За-порожця. Ніхто не обізвавсь. Вистріляли Запорожченкові хлопці всі покладені їм
в житті набої, добре потрудились і попада-ли спати на віки вічні».

Героями загинули бійці батареї сіроштана, які вдягнули на себе міни і пішли на ворожі танки.

Українським бійцям вдалося прорватися в тил німців. «Проходила на захід грізна артилерія. А назустріч з заростей лісних мчали вже партизани».

«Роман Запорожець з батьком в’їжджали в рідне спалене село. За ними тягнувся обоз, поранені кричали «ура» на підводах і плакали від радості. Радість поверталась на землю».

Люди величали артилеристів Кравчини.

«Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Пили воду, зовсім вже інакше – весело».

Василь Кравчина повернувся до неї. «Це був він і не він. Він був інший, і не тому, що був поранений у голову і руку. Щось було
в ньому інше, щось незмірне, невимовне. Вона перелякалась. Потім вона заплакала, як хвора, і поцілувала його поранену руку».

Василь: «Яка ти красива. Дивись – сива! Ти стала ще кращою. Тобі, видно, гірко жилося».

«Потім вони обнялись. Він поцілував її руки і лице. І вона. Потім все сталося як у казці. Прийшов батько Лаврін, брат Ро-ман, прийшов Іван Запорожець, що теж оказався братом. І хоча всі вони були пора-нені, а матері, діда Демида, Савки і Григо-рія зовсім уже не було, і хата була спалена, стали укупі коло печища і в честь матері заспівали:

Ой, піду я до роду гуляти, Таж у мене увесь рід багатий.

Був вечір. І була ніч. А рано‐вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи».

Записи створено 216

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.