“Сон” читати переказ з цитатами

Тарас Шевченко

Твр починається з міркувань ліричного героя, оповідача, про те, що в кожного своя доля:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає —

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину,

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадетеся,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, —

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкішний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

Оповідач повертається додому напідпитку. Він лягає спати і тоді йому сниться дивовижний сон. Йому сниться ніби він летить над Україною. Тут він бачить суперечливу картину: красиві села у рясних вишневих садках і нещасні люди, які живуть у цьому страшному “раю”:

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Тоді оповідач хоче знайти щастя хоч на краю світу і летить до Сибіру. Але і там він бачить страшну картину: закуті в кайдани каторжники, які більше нагадують мерців, аніж живих людей. Серед них і революціонер – “цар волі”, який хотів лише кращої долі для свого народу.

Далі оповідач летить над містом на болотах, Петербургом. Він розмірковує про те, скільки людей загинуло від нелюдських умов і непосильної праці, будуючи це місто. На честь царя Миколи І влаштовано парад. Оповідач заходить до палацу і бачить царя з царицею:

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця— небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще, на лихо, сердешне

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

А я, дурний, не бачивши

Тебе, цяце, й разу,

Та й повірив тупорилим

Твоїм віршомазам.

Кожен з придворних намагається бути ближче до царя:

Аж потіють, та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати

Благоволять; хоч маленьку,

Хоч півдулі, аби тілько

Під самую пику.

Сердитий цар б’є найстаршого в обличчя, той б’є меншого в пузо, менший – дрібнішого і так далі… Так бійка переходить із палацу на вулиці. Але піддані лише радіють:

Гуля наш батюшка, гуля!

Ура!.. ура!.. ура! а-а-а…

Оповідач бачить пам’ятник Петру І та Катерині ІІ:

Це той первий, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доканала

Вдову сиротину.

Далі оповідач зустрічає багато земляків, що забули рідну мову і культуру і працюють тепер в царських палатах.

Цар же, грізний і сердитий мов медвідь, гримає на своїх підлеглих, що усі вони провалюються під землю:

Дивлюся я, що дальш буде,

Що буде робити

Мій медведик! Стоїть собі,

Голову понурив,

Сіромаха. Де ж ділася

Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж засміявся.

Він і почув, та як зикне —

Я перелякався

Та й прокинувсь… Отаке-то

Приснилося диво.

Чудне якесь!.. таке тілько

Сниться юродивим

Та п’яницям. Не здивуйте,

Брати любі, милі,

Що не своє розказав вам,

А те, що приснилось.

Записи створено 212

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.