Автор: Василь Стус
На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.
“На колимськім морозі калина…” – перший рядок, як дзвін, як спалах. Здавна калина – символ України, тут вона не веселить око червоним кетягом, а “зацвітає рудними слізьми”. Чи не вперше в літературі калиновий цвіт порівнюється зі сльозами. А загадка про їх рудний колір викликає асоціацію зі сльозами кривавими. І відразу – різкий контраст:
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Прекрасним, сонцесяйним, величним, вишуканим давнім собором – символ духовного багатства – бачиться йому далека Батьківщина. Епітет дзвінкий наче переносить його в спогадах на свято на рідній землі, коло довколо і дзвони, й сонце, й радощі. Цьому хвилюючому спогаду протиставлене:
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
Посеред цієї безнайдійної самотності й туги серце ліричного героя не витримує. Психологічно точно передає настрій героя така містка метафора:
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
Знову виникає тема жертовності та покинутості, одинокості. Невеличний пейзажний вірш, який переконливо доводить, що в табірному житті , у похмурихпівнічних пейзажах – у всьому поетові вбачалася рідна Україна. Поет був свідомий, що тут, у снігах, “зійшлися кінці і начала на оцій чужинецькій землі”.
