“Мина Мазайло” читати скорочено з цитатами Микола Куліш

Дійові особи:

Мина Мазайло – харківський службовець середніх літ

Лина (Килина) – його дружина

Рина (Мокрина) – їхня дочка

Мокій – їхній син

Уля – подруга Рини

Тьотя Мотя – сестра Мини з Курська

Тарас Мазайло – дядько Мини з Києва

Баронова‐Козино – вчителька «правильних проізношеній» російської мови

Губа, Тертика й Аренський – друзі Мокія, комсомольці

Дія відбувається в домі Мини Мазайла на Н‐ській вулиці, 27, Холодної Гори м. Харкова у 20‐і роки XX ст., у період найбільшого поширення українізації.

ПЕРША ДІЯ

Уля прийшла до Рини, розмовляють. Рина розповідає подрузі, що в них «в квартирі робиться»:

«братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови»,

«а папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки – наше малоросійське прізвище змінити хоче вже напитує собі вчительку, щоб мог-ла навчити його правильно говорити по-руському»,

«Мокій не тільки не зна про це, а навпаки – мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач»,

«мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб Тьотя Мотя негайно якнайскоріше приїхала»Рина переходить до суті розмови і каже Улі: «Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти…», і засипає подругу компліментами.

Далі Рина каже мамі, як правильно скласти телеграму тьоті Моті: «Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно».

Рина кличе Мокія, знайомить його з Улею Розсохою. Каже, що Уля хоче дізнатися, що означають українські слова: «бразолійний» (темно‐синій), «бринить» (звучить та інші значення). Потім Рина переводить тему про кінокартини, наче Улі цікаво, як афіші написані: «справжньою мовою написано, чи фальшивою». Мокія це зачепило: «А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю –і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову..

Телеграму довелося скоротити, вийшло так: «Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди».

Додому повертається Мина, розповідає, як ходив у загс міняти прізвище. Аргумен-тація Мини: «Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті – Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти – Мазайло! За репетитора не брали – Мазайло! На службу не приймали – Мазайло! Од кохання відмовлялися – Мазайло

Словом, змінити прізвище можна. Залиши-лося лише вибрати на яке.

Рина радить поки що Мокію не розповідати про зміну прізвища: «Та краще до публі-кації помовчати. З’яви собі: ти вибираєш прізвище – Мокій нічого про це не зна, розу-мієш? Ти береш лекції «правильних проізно-шеній» – Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду – Мокій не зна…»

Мазайлиха каже, що запросила Мотю з Курська. Мина пропонує покликати ще дядька Тараса з Києва. Мазайлиха заперечує: «Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-україн-ському говорять»

У кімнату заходять Мокій та Уля. Мокій захоплено розповідає, як чудово було б змі-нити прізвище на «Мазайло‐Квач».

Уля повідомила подрузі, що вони йдуть у кіно.

ДРУГА ДІЯ

Через два дні Рина випитувала Улю про успіхи з Мокієм.

Уля розповідає, як Мокій на кожному кроці розповідав щось цікаве з української мови. Рина наполягає, щоб Уля продовжувала закохувати хлопця в себе. Покликала його.

Уля збрехала, що вона прийшла по «українську книжку» до Мокія. У нього саме в руках «книжка з української етнографії та антропології».

Мокій знову захоплюється розповідями про українську мову: «А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, ха-маркати, мимрити, цокотіти…»

У двері подзвонили, Уля відчилина двері. Це прийшла Баронова‐Козино, щоб прочитати Мині «кілька лекцій з правильних проізношеній». Від неї Мокій довідався, що батько хоче змінити прізвище. Мина заби-рає вчительку у свою кімнату.

Мокій каже Улі, що він дуже самотній: «Рідня – а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під две-рима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як..

І тут Мокій робить Улі несподівану пропозицію: «Улю! Давайте я вас українізую

Дівчина спочатку не хоче, але потім Мокій переконує її, що вона українка, бо в неї очі, губи, стан українські, і наводить цитати
з книжки з української антропології: «Круглоголові, довгобразі, високо – та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха… (Подивився на Улю). Як про вас писано...»

Нарешті Уля здається: «Українізуйте, Моко».

Далі відбувається кумедна сцена, коли в двох кімнатах паралельно відбуваються протилежні лекції: Баронова‐Козино вчить Мину вимовляти слова по‐російськи, а Мокій Улю навчає української вимови.

Мина читає вірш, і йому ніяк не вдається вимовити російське «ґ», він постійно каже «г»: «Пахнєт сеном над лугами…»

Уля читає народну пісню, і навпаки каже «ґ» замість «г»: «Брат і сестра. Під ґарою над криницею...». Мокій каже Улі сказати «паляниця», у неї виходить, висновок Мини: «Раз паляниця у вас вийшла, це знак того, що скоро навчитеся мови».

Суперечка Мини й Мокія через зміну пріз-вища. У цей момент приїхала тьотя Мотя – «Спасителька наша приїхала…». Мотя почала з того, що сказала, що на вокзалі щось таке твориться! Всі аж злякалися. Тьотя пояснила: ««Харків» – написано. Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь – отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь – не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город

Сюрприз – приїхав ще дядько Тарас, у нього інші враження від міста: «Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокае, какає, – приступу немає. Здрастуйте, чи що!»

ТРЕТЯ ДІЯ

Наступного дня Рина зустріла Улю зі сло-вами про те, що в них «настає вирішальний момент», бо «тьотя Мотя викликала Моку на дискусію» щодо прізвища. «А Мокій – не дурень – напросив ще комсомольців, ти розумієш? Що з цього вийде, не знаю. Мабуть, жах, жах і тільки жах. Добре хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумієш? Од самого ранку гризуться».

Уля захоплено розповідає подрузі про українські слова, які, виявляється, їй не Мокій розповів, а вже вона сама вичитала.

Дядько Тарас і Мокій сперечаються. Перший критикує «радянську мову» за те, що в ній багато запозичених слів замість влас-не українських. Мокій вважає, що це «шовінізм», і що зараз такий час.

До суперечки долучається тьотя Мотя, яка заявляє, що всі козаки говорили по‐російськи. Наприклад, Тарас Бульба.

«Увійшли комсомольці: один з текою, другий, чубатий і міцний, з футбольним м’ячем і третій – маленький, куценький, з газетою» – Аренський, Іван Тертика, Микита Губа. Це друзі Мокія, які прийшли підтримати його на дискусії.

За голову на дискусії обрали «Мотрону Розторгуєву з Курська».

Перше слово має Мокій.

Тьотя Мотя питає Мокія, хто такі українці (бо для неї то «руські люди»). Мокій по-яснює: «Частина – наші малороси, себто руські… А частина, з’явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки

Мина робить «логічний» висновок: «Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австр-яцька видумка, так

Дядько Тарас наводить свій аргумент: «Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов’яно-руського словника… найперший слов’яно-український слов-ник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустанов-ського: глаголю – мовлю, житница – клуня, заутренник – снідання, зижду – будую, злак – паша, месть – помста…»

Мокій: «твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва… Ти – валуєвськии асистент, папо

Мина хапається за серце і каже, що від-чуває, що «нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою – це вам другий факт, бо так каже моє серце». До Мокія: «Серцем передчуваю, що українізація – це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади».

Дядько Тарас: «Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… По-переджаю!»

Мокій цьому не вірить: «Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селянян українців, хто

У Моті ще своя позиція: «А хіба селяни – українці?.. Селяни – мужики».

Тьтоя Мотя ще згадує, як вона дивилася в Курську виставу про українізацію, і там вона почула кумедні слова: «невже правда, що «акушерка» по-українському «пупорізка» ? Пупорізка? Ха-ха-ха… Невже «адвокат» по-вашому – «брехунець», а на лампу ви кажете – лямпа, а на стул – стілець? Хі-хі- хі – стілець

Тут вступає дядько Тарас, і каже: ««Акушерка» – слово французьке, «адвокат» – латинське, «лямпа» – німецьке. По-нашому білет – «квиток», а по-вашому як?», тобто його аргумент у тому, що в українській мові є відповідники до запозичених слів, а в російській – немає. Хоча Мокій не визнає всіх українських аналогів (наприклад, «комод» – для нього так і буде «комод», а не «одіжник», як каже Тарас).

Дискусію закінчено. Тьотя Мотя вносить нову пропозицію: «змінити прізвище «Мазайло» на інше, більш людське, а яке – то придумати його тут же на збо-рах негайно, і за конкурсом. Умови конкурсу: хто придумає найкраще прізвище, тому премія – три поцілунки. Жінку цілує уподобаний їй мужчина, мужчину цілує, яка йому вподобається женщина».

Відповідь Мокія: «Маю пропозицію: прізвище «Мазайло» не міняти. Навпаки – додати до нього десь загублену другу половину – Квач…»

Губа висловлюється від імені комсомоль-ців про те, що скоро «кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумераі все. Наприклад: товариш нумер 35–51». , а «до того часу пристати на пропозицію товариша Мокія – не міняти прізвища «Мазайло», тим паче що воно просте, демократич-но-плебейське і не суперечить принципам ленінської національної політики».

Голосують за зміну прізвища. Уля вагається, не знає, за кого голосувати, тому вигадує щось, викручується, а тоді втікає.

Тьотя Мотя переконала дядька Тараса пристати на цю пропозицію, у того є тільки одна умова: «подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище…»

Мазайло задумався, у нього виник образ діда‐запорожця: «Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати… (Десь взялася у діда мазниця. Махнув квачем). Запорожець славний був і колеса мазав. Отож і Мазайло-Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири поля – мазав, як ішли козаки на чотири шляхи – мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєш?!»

Потім з’явився другий дід, чумак, теж з мазницею і квачем: «Я – твій прадід Ва-силь, що надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда Мазайло-Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли вони на південь – мазав, як рипіли на північ – мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?!»

Третій дід – селянин, без мазаниці й квача: «Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш

«Десь удалині з’явилась невідома постать з телефоном, на аеромоторі, під No 31–51. Заскакали, заговорили в гучномовець:

– Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу! Обміняйте свої прізвища на принципові числа у всесвітній номерній системі. Ало! Але! Алю! Улю

Мина повернувся в реальність, почув, що дядько наполягає, щоб той при зміні пріз-вища залишив корінь «маз». Усі погодилися, і почали придумувати прізвища:

Мазов, Зайломаз, Мазеленський, де Мазе, Рамзес, фон Мазел, Рамазай‐Арзамасов, Ма-зайловський (як «Виговський»), Мазайлович (як «Самойлович»), Мазайленко (як «Доро-шенко») ((усі «козацькі» прізвища пропонує Тарас)), Мазанський, Мазєнін (як «Єсєнін»).

Вирішили таки Мазєнін.

ЧЕТВЕРТА ДІЯ

Прибігає Уля і розповідає Рині, що таки прикохала Мокія, бо знайшла того вірша, якого хлопець ніяк не міг знайти.

Впевнившись, що Мокій «на гачку» Улі, Рина наполягає, щоб сьогодні дівчина сказала, що мусить їхати жити до тітки в Одесу. «І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазєніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас».

Уля каже, що не зможе цього зробити, бо вона «сама вже українка».

Втручається тьотя Мотя й каже, що Мокій любить не саму Улю, а тільки хоче «робити на вас українізаацію…», і додає: «По-мо-єму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

Розмова Мокій та Улі. Дівчина каже, що їде жити до тітки в Одесу. Мокій каже, що готовий все зробити, щоб дівчина залишилася. Але Уля так і не змогла висловити умову Рини.

Приходить Мазайло з газетою, уже є публі-кація.

Читають: «Харківський окрзагс на підставі арт. 142–144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошуєм громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін».

Рина, Мазайлиха і тьотя Мотя радіють. 2Заходить дядько Тарас, не розуміє, чому всі радіють.

Тьотя Мотя пропонує поставити газету в ра-мочку.

Дядько Тарас шкодує, що підтримав ідею зі зміною прізвища: «Думалось – Мазайловський, мірялось – Мазайлович, мріялось – Мазайленко з кореня «маз» вийде, а вийшов Мазєнін. П’ять на п’ять було! Ой дурень я, дурень!..»

Усі метушаться, радіють. Називають одне одного: «Мазєнін», «Мазєніна».

Прийшла Баронова‐Козино. Усі радіють, ви-гукують: «Хай живе Мазєнін», дядько Тарас передражнює «Мазайловський», а Мокій собі «Мазайло-Квач».

Раптом приходять комсомольці, питаю, що тут трапилося. Мина каже прочитати їм у газеті. Губа знаходить цікаві рядки: «За постановою комісії в справах україніза-ції, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичнийі зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазеніна»

Усі аж ойкнули.

Виявилося, це Уля покликала комсомоль-ців, і до тітки вона вже не поїде.

Губа процитував з Яновського:

Десять літ будуєм владу Рад.

Маяком стоїть УСРР.

Нація не піде вже назад!

Тертика: «Навпаки, скоро скажемо всім Мазеніним: гол

Ударив м’яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля собі.

Завіса

Записи створено 216

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.