“Модри камень” читати Олесь Гончар

Новела

I

Бачу, як ти виходиш з своєï гiрськоï оселi й дивишся вниз.
— Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоïш не озиваючись.
— Терезо!
А ти посмiхаєшся комусь.
Вiтер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згiр’ях, i облизане камiння смiється до сонця.
— Терезо! Кого ти виглядаєш?
А ти здiймаєш руки, мов хочеш злетiти.
— Мамцю моя! Пан бог видать, кого я виглядаю! Високе небо над тобою гуде од вiтру, мов блакитний дзвiн.

II

Куди ти задивилась? У що заслухалась?
Було зимно i чужо, коли я постукав у твоє лiсове вiкно. Чув, що в хатi не сплять, але нiхто менi не вiдповiдав. Там радились. З-за причiлка било снiгом i засипано менi очi. Бiлий вiтер стугонiв у порожнечi гiр.
Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справдi цей стук могли почути там, далеко внизу.


— Просiм, хто ви?
Що менi казати? Хто ми?
— Своï,— кажу i не чую власного голосу. Третю добу замiсть вода ми ïли снiг. — Своï,— хриплю я щосили.
Тодi в хатi задзвенiло, мовби сонячний промiнь зламався об шибку.
— Мамо, то руськi!


Боязко й недовiрливо вiдчинилися дверi. Я зайшов до кiмнати, тримаючи автомат напоготовi. Натиснув лiхтарик, i в смузi електричного сяйва завмерла бiля столу злякана мати, а ти бiля високого лiжка застигла в подивi, закриваючи груди розпущеними косами.


Я загасив лiхтарика i сказав завiсити вiкна.
Мати свiтила лампу, а сiрник дрижав у ïï руцi. Ти стояла на стiльцi боса, закриваючи вiкна.


Я стидався дивитись на твоï бiлi стрункi ноги, але, одвiвши погляд, все одно бачив ïх весь час.


Скочивши з стiльця, ти стала навпроти мене. Тiльки тепер я помiтив, який подертий на менi був халат. Ти теж була в бiлiй сукнi, i на рукавi чорнiла пов’язка.


— Так оце такi… руськi?
— А якими ви уявляли?
— …Такими…


Ти простягла менi свою бiлу руку. А моï були мокрi, червонi, незграбнi, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавицi, котрi ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях.


— Хто у вас буває?
— Днесь нiкого, пане вояку, — озвалася мати.


Вона стояла бiля кахельного камiна i давилась на мене сумно.


— А по кому ви носите траур?
— По нашому Францiшеку,— каже мати.
— По Чесько-Словенськiй республiцi, — кажеш ти. Виходжу надвiр, минаю кошару, в якiй глухо гуркотять вiвцi, i тихо свищу. Вiд скирти сiна вiддiляється Iлля, бiлий, мов привид. Замерз, лається i питає:


— Що там?
— Можна.
— Брати й баян?
— Давай.


Знову заходимо до кiмнати. Побачивши плитку, Iлля всмiхається, ставить бiля дверей свiй баян, обтрушується, здивовано вслухаючись у спiвучу словацьку мову.


— Так ми ж дома! — вигукує вiн вражений.— Я все розумiю!
— Ми також вас розумiємо. Ми словаки.
— Нарештi кiнчилось оте нем тудом, — каже Iлля. — Ми наче знову на батькiвщинi.


Мати вказує на нашу скриню бiля порога:


— Що то маєте з собою? Ти догадуєшся:
— Радiо.
— Радiо! — сплескує мати руками. — Просiм пана — не треба, не треба його в господi! Ви будьте, а його не треба. Вiд нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францiшека.


Ïï син Францiшек завжди сидiв над своïм радiо до глухоï ночi. Слухав i Прагу, й Москву. Необережний, хвалився всiм на роботi, що вiн чув. А прийшли собаки-тисовцi, побили радiо та умкнули й Францiшека. В минулий четвiрок розстрiляли його на кар’єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажiть, на ласку, який з ïï мужа партизан? Лiсник собi, та й годi! А також взяли з дому та погнали германам рити шанцi. Просiм пана, не треба новоï бiди.


— Мамаша, — втiшає Iлля,— воно нiме.
— Не треба, панове вояки!


Iлля бере рацiю й волочить ïï з хати. Тепла хвиля дихає на мене вiд камiна, варить, як спирт. Чую, як з дрожем виходить з мене той холод, що ми його набралися в горах. З обережностi ми за три доби нi разу не розвели вогню. Ми то плазували в камiннi, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звiдки видно було ще далi — в тилу — всi батареï противника. Викликаючи час вiд часу Симфонiю, передавали ïй, що треба. З обачностi часто змiнювали стоянки. Це нас катувало.

Перекочовуючи в ущелинах мiж горами, особливо вночi, ми щоразу зривались у якiсь прiрви. Якби було менше снiгу, ми, мабуть, поскручували б собi в’язи. А так лише пороздирали руки, позбивали колiна, подерли халати i, — що найприкрiше, — пошкодили рацiю.
— Ось до чого доводять цi сальто-мортале, — сумно констатував Iлля, остаточно переконавшись, що рацiя не заговорить.


Але головне завдання все ж було виконане, i цiєï ночi ми вирiшили перебратись до своïх.


Ти налила в таз теплоï води. Я розмотував своï руки, але закляклi пальцi нiяк мене не слухались.


— Давайте я!..


Пальцi твоï були вправнi й повнi нiжного тепла. Зовсiм не болiло, як ти вiддирала закривавлений бинт. Вiддерши його, кинула десь у куток, а моï руки, попаренi i якiсь легшi, зав’язала своєю марлею, сухою та м’якою.


— Просiм, панове з Руська, до нашого словенського столу, — каже мати. — Гаряча кава. Ти подавала.


— Просiм ще- єдну кварту, — казала ти, коли я випив. — Ми ж вас так довго чекали… товаришу!
I пильно дивилася в вiчi, i я виразно чув, як ти входиш до мого серця.

III

Куримо — спимо — хилимось. Шiстдесят годин ми не змикали очей.
— Спiть, я ставу на вартi, — кажеш ти. Ми смiємось i встаємо з канапи.
— Кам? — дивишся ти благально.
— Не маємо часу, Терезо.


Мати, блiда й згорьована, щось шепоче, як черниця. Молиться, — думаю я.


— Мамаша, — каже Iлля, — ми ще прийдемо!.. З катюшами та гарматами. Я поставлю вам новий приймач, i ви будете слухати весь свiт!


— Дай-то бог! — шепоче вона. — Террi, проведи панiв воякiв.
Ми виходимо в слiпу вiтряницю, залишаючи за собою в кiмнатi i свiтло, i тепло, i людську ласку.


Далеко внизу, як у пiдземеллi, гримить, не вгаває фронт. Туманнi каламутнi заграви жовтiють за Модри Каменем. Модри Камень — Це по картi. Мудрий Камiнь називають мiстечко бiйцi, бо Довго не можемо його взяти. Праворуч i лiворуч нього стоять висоти, як бастiони.


Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу. Над шосе зупиняємось, мов над бiлою прiрвою. Внизу, по дорозi, чорнiють нiмецькi машини, i шофери стрибають довкола вогню, розмахуючи руками. Бiлi завiï снiгу вихряться при свiтлi багаття.


Ти розповiдаєш, як краще добратись до млинiв, i, скинувши рукавичку, подаєш руку на прощання.


— Як ви ся iменуєте?


Тонка рука, вся зiткана з чутливих живчикiв, дрiбно тремтить i грiє всього мене. Коли я глянув у цей момент на гори, на обшпугований вiтром камiнь, вiн уже був менi не такий чужий, як досi


— Ми ще зустрiнемось, Терезо. Ми не можемо не зустрiтися!
Ти стояла задумавшись.
— Маю гадку, що це сама доля звела нас тутко.
— Ти будеш чекати?
— Хай пан бог видать, що буду.

IV

Я вернувся. Уже Модри Камень був наш, i шосе наше, i нашi гори. Ще здалека я побачив, що на вашому подвiр’ï нема нiчого. Чорнiло згарище, i голий димар пiдiймався над ним, як сурма великого горя.

Пiдiйшовши ближче, я побачив матiр. Зiгнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлiлий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала i знову порпалася, i видно було, що думає вона не про нього, що тi огарки ïй зовсiм не потрiбнi, а вибирає та перетрушує ïх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною.


— Добридень вам, — сказав я.
— Добридень, — вiдповiла вона i знову зiгнулась над своєю роботою. Вона мене не впiзнала.


А коли я ïй нагадав, хто я, мати видивилась на мене, i ïï зiбганi безкровнi губи засiпались. Вона похитнулась, схопившись рукою за кахельний камiн, який тiльки й зберiгся вiд цiлоï хати. Виплакавшись, розповiла:


Вони прийшли наступного дня вранцi шукати мого мужа.
— Вiн утiк вiд робiт, — кричали полiцiянти, — i був уночi тут!
— Не був вiн тут, — вiдповiла Тереза.
— То зла неправда, — кричали тi. — Ми видiли ноги на снiгу. Ти сама проводжала його з кимось до гостинця, бо лишила там i своï дрiбнi слiди! — Та й почали все перекидати i на горищi, i в хижi, i в кiмнатах, потрощили посуд i знайшли той закривавлений бинт.
— Чия це кров? — прискiпались вони.
— То моя, пане полiцаю, — сказала Тереза. — Я була втяла собi руку.
— Кажи дурням! — залементували вони. — Свiжа кров! Тут були партизани!
Як почув це слово старший шваб, що був з ними, то одразу сказав:
— Ходи з нами! — I повели Терезу на Мiкулов.
Я ледве встигала за ними на гору. А вона йде перед них i не плаче, та тiльки раз по раз оглядається.
— Вертайтесь, мамуньо, — каже, — бо вам тяжко iти горi. А як зiходили на кряж, вона все частiше озиралася назад.
— Чого ти туди пнеш очi? — кричали тi.
— Я хочу надивитись на Модри Камень.
— Маш там кавалiра?
— Мам.


I зiйшли на самий хребет до шосе, де воно повертає на Мiкулов, i вже ось-ось наша сторона щезне з очей. Стала моя Террi бiла-бiла i пильно дивиться сюди, в наш край. А вони гонять:


— Iди!
— Панове, хай подивлюся ще єдину хвилю. Хай вiзьму Модри Камень на пам’ятку з собою.
— Ти не на вєснiцу дивишся, — зауважили вони. — Ти в iнше глядиш. Де ще маш кавалiра?
Я теж бачу, що вона дивиться в iнше.
— Ей! — раптом вжахнувся один, наче вжалений. — Вона глядить на Руське!!!


Та й ударили оба канчуками. А вона руками канчуки вiдбороняє, а сама все глядить-глядить. А вже видно було звiдси, як далеко внизу, на виднокрузi, стрiляють руськi…
Хопили ïï попiд руки i кинули перед себе. Штовхали, та пiдганяли, та грозили:


— Не оглядайсь!
А вона мовчки втирає кривавицю з обличчя та все-таки оглядається.
— Гей, сiчи ïï! — крикнули тi i погнали бiгцем.
А я спiткнулась, бiгши за ними, та впала на камiнь, та й нидiла там уже до ночi…

V

Померкло, стерлося все. Навiть те, що звуть незабутнiм першим коханням. Чому ж ця випадкова зустрiч, єдиний погляд, єдина ява у великiй драмi вiйни, чому вона не меркне i, вiдчуваю, нiколи не померкне?


Ти — як жива. Бо далекi Руднi гори скрiзь iдуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалi ширше розгортаючись у своïй трагiчнiй чарiвностi. Бачу вже ïх не забитi снiгами, а зеленi, пишнi, зiгрiтi весняним сонцем, коли полонини, як синi озера, зацвiтають тим першим цвiтом весни, що по-вашому зветься — небовий ключ.

Ти виходиш на дерев’яний рiзьблений Ґанок у бiлiй легкiй сукнi з чорною пов’язкою на рукавi i дивишся вниз, за Модри Камень, де колись пролягала наша оборона. Тепер скрiзь уже поросла буйна трава. Вже через колишню нейтральну зону ïдуть по асфальту словаки спокiйними волами. Iдуть i дивляться, як пiдводиться з землi, пнеться до сонця, росте виноград, потоптаний, розстрiляний тодi.

В такi години ми часто зустрiчаємося з тобою i, сiвши на теплому каменi, розмовляємо.


Т е р е з а. Де ви так довго були?


Я. Уже все закiнчилось. Тепер я вже не пiду вiд тебе.


Т е р е з а. Школи?


Я. Нiколи.


Т е р е з а. Як це гарно, що ми будемо завжди разом! Я так довго чекала вас пiсля тоï зимовоï ночi: менi здається, що не менше, як тисячу лiт!


Я. А менi здається, що я стiльки ж iшов до тебе пiсля
тоï ночi.


Т є р є з а. Нарештi ми знову зустрiлись! Дайте менi вашу руку. Ви вiдчуваєте, як та тисяча лiт перемiстилась перед нас? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча!.. Доки зеленiтимуть цi гори i свiтить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь вiд такого багатства!
Я. Нiкуди тепер ми не будемо спiшити, як тодi взимку. Тодi ми майже нi про що не встигли поговорити. Лютий вiтер, шугаючи в скелях, заважав нам.


Т є р є з а. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тодi. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зеленi спини гiр, грiючись на сонцi? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вiтру, мов блакитний дзвiн!.. Слухайте ж!

Записи створено 216

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.