“Місто” читати скорочений переказ з цитатами Валер’яна Підмогильного

Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє.

Талмуд. Трактат Авот

Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?

А. Франс. Таїс

ЧАСТИНА ПЕРША

І

По Дніпру на пароплаві в Київ із села підпливали Степан та Надійка «Вона, як і він, їхала вчитися до великого міста, в них обох у кишенях були командировки, а перед ними – нове життя».

«Справді, Надійка здавалася йому кращою від усіх жінок на пароплаві. Довгі рукава її сірої блузки були миліші йому за голі руки інших; комірець лишав їй тільки вузеньку стьожку тіла на видноті, а інші безсоромно давали на очі всі плечі й перші лінії грудей. Черевики її були округлі й на помірних каблуках, і коліна не випинались раз у раз із‐під спідниці. В ній вабила його нештуч-ність, рідна його душі».

«На зріст він був високий, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Молоді м’які волосинки, неголені вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад, як багато хто з селюків і дехто тепер з поетів»

З ними був Левко, односельчанин, який уже кілька років вчився в місті і дуже любив їсти. «Він був лагідний і грубший, ніж дозволяв його зріст, отже, з нього був би колись ідеальний панотець, а тепер – зразковий агроном».

Стало видно пляж. Надійка дивилася зача-ровано, а в Степана це «видависько голої, безглуздої юрби було глибоко неприємне йому».

Степан мав лист від дядька до чоловіка, якому він раніше не раз допомагав, і в якого Степан міг би зупинитися на перший час. «Це був рибник Лука Демидович Гнідий». Степана поселили в маленькій сто-лярні, у сараї.

II

Степан прокинувся, поснідав, зробив впра-ви. Зайшла хазяйка, яка доїла корів, і налила хлопцю молока. Степан зібрав свої документи, олівець, папір (бо сьогодні вдень мав вступний іспит) і пішов у місто. У примі-щенні Палацу праці, поки чекав, подумав, «що він тільки тимчасово, на три роки, по-кинув свої стріхи, щоб вернутися потім при повній зброї на боротьбу і з самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністю місцевої влади». Але жодної роботи не знайшов.

«Він тлумачив сам собі – треба скласти іс-пита, добути стипендію й учитись, а решта все прикладеться». У приймальній комісії йому призначили іспит на післязавтра.

III

На другий день Степан скупався в Дніпрі. Згадав Надійку. (як на пароплаві вона була впевнена, що він усе складне). «Саме ім’я її було надією, і він повторював його, як символ перемоги». Вирішив, що зустрінеться з нею, коли складе іспити. Ввечері пішов до Левка.

IV

«Побачення з Левком Степана зміцнило». Хлопець прогулювався місто і зі зневагою ставився до зайвої розкоші горожан.

V

«Місто чудне. Зокола воно рухливе й швидке, життя в ньому, здається, б’є джерелом і блискавкою, шугає, а всередині, по хмурих кабінетах установ, воно тягнеться старим возом, обплутане тисячами правил і розпорядків» (скрізь у творі місто виступає персо-ніфіковано).

На іспиті обрав тему «Змичка міста й села», натхненно писав.

Опісля вирішив таки відвідати Надійку. Дівчина проживала з двома односельчан-ками: Ганнуся (вчилася на швачку) таНюся (закінчила курси машинопису). Коли Степан прийшов, побачив, що до дівчат завітали хлопці (серед них – Левко), розмовляли про українізацію, село, співали. Степан пообіцяв прийти до Надійки на-ступного дня.

VI

Степан добре склав іспит. Вирішив піти до Надійки з думкою про те, що кохає її. Коли вони гуляли містом, Степан зізнався дівчи-ні в коханні. Наступного ранку він провів її на пристань (Надійка поїхала до села).

«О першій годині побачив, як і сподівався, своє ім’я в списі прийнятих, подав до соц-забезної комісії прохання про стипендію
і зайшов до Левка по книжки, бо перед ним був цілий тиждень гулящого часу». Степав вирішив цього тижня погуляти містом.

Ввечері Гнідий запропонував: «хай Степан лишається в них, спатиме в кухні,– там є ліжко,– матиме обід і на сніданок та вечерю щось, а зате доглядатиме корови, наноситиме до хати води – кран був тільки надворі,– та настачатиме взимку дрова». Степан погодився. «Господиня назваласьТамарою Василівною, видала йому гасову лампу, склянку молока, хліба й шматок пе-чені, яким він і відсвяткував свої входини».

VII

У неділю приїхала Надійка. У неї вдома зно-ву були ті ж гості. Потім усі (разом зі Степа-ном) пішли на літвечірку. Там був поет Вигорський, критик Михайло світозаров. Після цієї літвечірки степан загорівся бажанням стати письменником. «Тему собі він уже обрав – напише оповідання про свою стару, пощерблену бритву, що немилосерд-но скубе його, коли він робить свій туалет. Ось її надзвичайна історія… Бритва, в його композиції, належала спочатку фронтовому офіцерові, як втіленню царату, але на почат-ку революції його вбито, і бритва перейшла до переможця – прихильника Тимчасового уряду. Від нього її здобув петлюрівець, посту-пившись нею незабаром червоному повстан-цеві, що на мить впустив її перед денікінцем, але зразу ж забрав назад, уже назавсігди,

як законний власник. Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади…». Написав своє оповідання одразу ж вночі.

VIII

Зранку Степан обрав псевдонім – стефан Радченко. Вирішив показати своє опові-дання критикові Світозарову. Але коли хло-пець прийшов до нього, критик відмовив оцінити його твір, бо сказав, що зайнятий. Степан був розлючений!

Пішов до Надійки, вирішили прогулятися в саді.

«Він зненацька обійняв її і притиснув до себе її груди з пристрастю, роз’ятреною злобою та приниженням. І за це міцне оповиття вона ладна була забути йому всю попередню неувагу. Схопивши руками
його голову, вона хотіла пригорнути її до себе й поцілувати, але він нерухомо здушу-вав, знесилював її обіймами. Тоді дівчина уперлась йому руками в плечі, силуючись відштовхнути, але мусила їх відкинути, застогнавши з болю й задушення, раптом відчувши, що він бгає і гне її, що коліна їй ламляться і хмарна смуга неба пливе перед очима. І раптом упала навзнаки, холонучи від лоскотних дотиків повітря й трави до оголених стегон, придушена німим тяга-рем його тіла, що, пручнувшись, подвоїло її і пронизало».

Степан все ще був злий, і навіть сказав, що у всьому винна Надійка. Пішов.

IX

Степан прочитав листа від свого приятеля з села. І зрозумів, що він не хоче повертатися до села. Ніколи туди не повернеться.

Подумав про Надійку. «Ця дівчина, що ще недавно так його вабила, враз стала його кошмаром, його кохання виявилось фальшованим папірцем, втрученим серед метушні, і він викинув геть цей непотріб, лютуючи і себе маючи за обдуреного. Вона ж була від села, що зблякло в ньому, була дрібним епізодом того зруху, що його охопив, хоч болючим, тяжким, мало виправд-ним». Вирішив викреслити її зі свого життя.

Стипендію таки призначили (лише вісім-надцять карбованців).

X

«Єдиною розрадою Степанові цими днями тяжких іспитів було знайомство з сином Гнідих, Максимом… Цей юнак, мало що старший від Степана літами, був лагідний

на вдачу, мрійливий, спокійний, мав тихий голос і якусь глибоку сердечну усмішку. В його мові й поставі вчувалась довершена
рівновага людини, що своїм життям задоволена й легко несе на плечах свою долю». Він працював бухгалтером, любив купувати
книжки у свою бібліотеку і читати їх. Хоч має достаток, але женитися ще не збирається.

Максим сказав, що вони прихистили Сте-пана, бо він сирота (його мама рано померла), а так то вони не люблять чужих, живуть тихо (навіть ДН мами, який сьогодні, не будуть святкувати).

Вночі Степан проснувся від шелесту коло ліжка. Це була хазяйка, яка почала приста-вати до хлопця! Степан злякався, і жінка пішла геть. Наступного дня вона нічим себе не видала. Знайшовши нагоду, хло-пець сказав їй, щоб вона приходила цієї ночі. «…і коли вона нарешті прийшла, хло-пець прийняв її з усім палом юнацької при-страсті й того велетенського запасу сил, що приніс із собою на місто».

XI

Степан почав ходити на лекції в інститут. Вчився дуже старанно.

Нічні зустрічі з Тамарою Василівною про-довжувалися. «Це була своєрідна, кумед-на, але приємна романтика кухні, юнака
й злочинної мами, півсентиментальний хатній роман, освячений незмінною ніччю та стукотом дешевого годинника на стіні, роман з раптовою зав’язкою, жагучим змістом і нудним закінченням». Вона казала, що він її «маленька любов», а він називав її «мусінькою».

«Поволі присвячуючи хлопця до таємниць кохання, вона навчила його цінувати поцілунок, що досі йому нікчемною забавкою здавався, та все інтимне плетиво жаги, що виробила людськість за час від кам’яного віку дотепер, і Степан, швидко відбуваючи прискорений курс у цій галузі людського досвіду…»

«Після кількох виступів на загальностудентських зборах Степана обрано на секретаря студентського бюро спілки робземліс
і на члена інститутського бюро КУБУЧу. Він став страшенно заклопотаний, стра-шенно діловий, насилу вміщаючи в добу всі обов’язки перед собою та громадою».

Під час університетського заходу Степан прочитав своє оповідання «Бритва», і студент старшого курсу Борис Задорожній «палко похвалив його».

Після цього Степан написав ще десятки оповідань, Борис радив відправляти їх у журнал, але хлопець поки не наважувався.

Якогось дня Максим звинуватив Степана в тому, що той «нічний злодій», і вдарив його по обличчю, почалася бійка. Цієї ночі Степан переночував в Бориса. Виявилося, що Борису подобається Надійка, але Сте-пан вирішив, що йому на це байдуже.

XII

«Це був перший ранок, коли найретельні-ший студент інституту Степан Радченко не з’явився на лекції». Степан пішов до Гнідих, від «мусіньки» (до речі, їй 42) дізнався, що Максим вирішив жити окремо.

Тамара Василівна розповіла про свою мо-лодість. Їй довелося вийти заміж за Луку – сина батькового товариша, через те, що
на попередньому сватанні образили його честь, і батько вирішив одразу ж сина з ки-мось одружити. Словом, шлюб був небажаний і нещасливий для обох. Всю любов Та-мара віддавала сину. Степан був вражений розповіддю про її важке життя, адже він звик її бачити завжди веселою.

Життя Степана повернулося до звичного режиму.

XIII
Весна, в інституті почалися іспити.

«Складаючи на добре такі поважні дис-ципліни, як політекономія та економгео-графія, Степан згадав про обов’язковістьукраїнської мови й вирішив її теж між іншим скласти. Її лекції були єдиними, що він не одвідував, і готуватись теж не зби-рався, дуже підставно припускаючи, що українська мова і є та сама, якою він чудово володіє, навіть оповідання пише, а він сам якраз і є той українець, що для нього мова ця існує і яку скласти, отже, він має всі пра-ва…». Але коли він почав готуватися, зро-зумів, що насправді зовсім не знає теорії. Тому наполегливо готувався два місяці.

«Отож, за місяць засвоївши талмуд Олени Курило й вистудіювавши історію мови за Шахматовим та Кримським, він став перед очі професора в інституті, що, не пізнавши його, геть здивувався на глибінь його знан-ня».

Професор так був вражений глибинними знаннями Степана, що навіть порекоменду-вав його як лектора на курси українізації.

«Обрії ширшали перед ним. Мати три півторагодинні лекції в установі тижнево, дістаючи за це цілого червінця, тобто піднести свій місячний бюджет мало не до шести червінців,– це був для нього не жарт, а незмірна перспектива».

Тамара Василівна сказала, що через ці лекції він закине інститут.

Степан вирішив, що посада лектора – вагома підстава оновити одяг (а це йому справді було потрібне), тому купив «сіре демісезонне пальто невисокої якості, такий самий костюм, пару сорочок з пристібними комірця-ми, краватку кавказького шовку, шпоньки з зеленою емаллю та три барвисті хусточки з картатими окрайками. Придбавши ще сіру кепі, гостроносі хромові черевики та галоші до них, він на самісіньку решту купив добрих цигарок…» і вперше проїхався автобусом.

Мусінька дуже похвалила його оновлений вигляд. «Він теж роздивлявся на мусіньку з височини свого європейського вбрання, до-бачаючи в ній стільки ж занепаду, як вона в ньому розквіту. Ніколи ще так прикро не впадала йому в очі щуплість її щік, помере-жених дрібними зморшками, недокрівність уст та розлеглість грудей, що невблаганно розпливались… він не міг побороти в собі зухвалу думку, що коли вона гідна була першокурсного студента, то ніяк не варта першорозрядного лектора (тобто бачимо, що ситуація з Надійкою повторюється: Степан досягає нового ступеня в розвитку, і йому стає байдуже на жінку).

У канцелярії Степан зустрівся з поетом Ви-горським, справжє прізвище якого – Ланський. Вони розговорилися і домовилися, що Степан надішле поету свої оповідання на перегляд. Вигорський сказав, що саме збирається подалі від цього міста, бо воно йому обридло.

Степан прочитав свою першу лекцію.

XIV

«Лекційні дні були то важчі Степанові, бо для лекцій він мусив спеціально переодя-гатись, не ризикуючи з’являтись до інсти-туту в краватці, щоб не викликати зайвих розмов та не позбутись часом стипендії. Це була йому страшенна морока, але цю нуд-ну процедуру він невхильно пророблював, виходячи з дому то вбогим студентом, то красним лектором і змінюючи відповідно до одежі вираз свого обличчя, жести й ходу. 3Він був єдиний, але в двох іпостасях, з яких
кожна мала свої окремі функції та завдання».

У червні зустрів Бориса, який саме закінчив інститут і шукав когось іншого на свою кімнату. Степан саме думав перебиратися від Гнідих. А ще Борис розповів, що одру-жується з Надійкою.

Тамара Василівна просила Степана залишитися хоч до осені. Вона зізналася, що до Степана нікого не любила… тільки сина. Він залишився на ніч. А зранку зібрав всі свої речі і пішов.

ЧАСТИНА ДРУГА

І

«Вранці скупавшись, з десятої до третьої – читати; потім до п’ятої всякий дріб’язок – лекції в установах, міняти в бібліотеці книжки, обідати, лежати; тоді дві годи-ни – мова, англійська й французька через день, і до десятої – українська література; наприкінці погуляти десь на вулиці чи

в садку, повечеряти і з одинадцятої спати до сьомої – такий був розпорядок, що він виконував, як зверхній закон, на небесних скрижалях писаний». Почав курити цигар-ки.

Степан отримав листа від Вигорського, у якому поет хвалив оповідання.

Минув якраз рік, як Радченко приїхав до Києва. Вирішив відсвяткувати і пішов на концерт симфонічного оркестру.

В антракті хлопець купив лотерейного квитка – пустий. Взяв ще. І ще. Нічого. Уже навколо нього збиралися люди. 9 пустих квитків. Тут квиток взяла якась маленька дівчина і виграла соску, яку врочисто вручила Степанові «під радісний гук та оплески юрби».

Після концерту та дівчина підійшла до нього. Її звали Зоська. Він провів її додому.

II

Оповідання Степана надрукували в журналі. Він продовжував писати далі.

Хлопець вирішив піти до будинку Зоськи. Вона вийшла прогулятися з ним. Потім вони пішли в кіно, «…сподіваючись цією витратою покласти міцні підвалини їхньо-го зближення. Він цілком логічно міркував, що дівчина, щось від хлопця дістаючи, щось починає бути йому винна». Фільм дівчині сподобався, і вона навіть попросила купити квитки на новий сеанс. Степан купив, Зоська назвала його «божественним». Але коли фільм почався, дівчина виріши-ла, що хоче додому.

Коли вони йшли вулицею:

«– Я люблю вас,– жалісно пробубонів Сте-пан.

– Я вам цього не дозволяла,– якнайсуворі-ше відповіла вона, ідучи геть».

Дівчина йому подобалася. «Саме міськість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах, кіно та вечірках, дістанеться з нею суто міського товариства, де його, певна річ, приймуть та вшанують».

В інституті вже почалися лекції, але Степан не бачив змісту туди ходити.

Отримав перший гонорар від журналу. І відіслав туди свої нові оповідання.

III

Кіно було єдиним місцем побачень Степана із Зоською. Єдиний здобуток в їхніх стосунках – перейти на «ти». «Вона владно трима-ла його на віддалі і часом тільки, коли він пхинькати починав, дозволяла себе поцілу-вати, ніколи сама не відповідаючи».

Зоська казала, що ніякої любові немає, і вона ходить зі Степаном тільки тому, що він за неї платить. Степан не міг зрозуміти дівчину, в неї був дуже перемінний характер.

Хлопець вирішив написати кіносценарій.

Потім запросив Зоську повечеряти «в окремому кабінет» (у ті час в ресторанах були не лише загальні зали, але й наче окремі кабінки). Трапилося так, що в сусідньому кабінеті дуже розгульно вечеряв Максим. Степан вирішив піти звідти.

IV

Степан гостро відчував нестачу грошей, а ще треба було оновити гардероб. Вирішив піти до другого журналу, який не надіслав йому гонорар. Отримав гроші і запрошення писати ще, поспілкувався з товариством. Купив костюм.

Степан попросив ще годин лекцій, і отримав їх, бо мав добру славу як лектора. Та на лекції виявилося, що серед робітників був Максим! Після лекції Максим наздогнав Степана на вулиці, і розказав, що «п’є часто і багато», має бенкети з дівчатами, грає в лото. Степан дозволив йому не відвідували його лекції.

V

До інституту Степан вирішив не повертатися.

Зустрівся із Зоською і сказав їй, що не може більше ходити повсюди, а хоче просто побути вдвох. Домовилися зустрічатися в квар-тирі Зоськиної подруги, коли тої нема вдома. Наступного дня так і зробили.

Із журналу надіслали відповідь, що його збірку оповідань ухвалили до друку, дають гонорар – 350 карбованців.

Степан засмутився, бо вже збирався «того письменства здихатися».

VI

«До літературного життя почав причащатись і молодий письменник Стефан Рад-ченко, мало не щодня відвідуючи редакцію журналу, де на лаві й стільцях збиралися коло дванадцятої години відомі, маловідо-мі і зовсім невідомі літератори».

Повернувся до Києва Вигорський, запросив Степана на пиво.

На тижні отримав 50% гонорару від збірки і купив новий костюм, а Зосьці в подарунок парфуми. Вони із Зоською знову зустрілися, говорили. Дівчина сказала, що любить його, але душа в нього «якась погана».

VII

Збірка вийшла друком на початку січня. Степан постановив собі, що треба писати.

Часто зустрічався з Вигорським у пивниці. Під час однієї зустрічі Степан розповів, що критик Світозаров похвалив його твори. Говорили про літературу і про життя.

VIII

Наступного дня зранку до Степана завітав Борис, розповів, як він зараз живе з Надій-кою.

Потім Степан зустрівся із Зоською, погуляв містом, подумав.

Несподівано для себе Степан став секретарем у журналі, бо він «не зробив ще нікому 3жодного зла й тримався лагідно, подаючи
кожному надію на себе впливати».

IX

Степан працював, переглядав надіслані рукописи. Спочатку дуже уважно, а потім зрозумів, «яка невдячна робота шукати перлів у цьому паперовому морі».

X

Степан мав уже достатнє фінансове забез-печення і вирішив змінити кімнату.

Працював ще в культкомісії місцевкому. Через велику кількість справ рідше зустрічався із Зоською. Дівчина вчила його танцювати.

А під час однієї зустрічі Степан запропону-вав Зосьці: «Давай поженимось». Дівчина погодилася. Наступного дня мали йти на вечірку.

XI

Наступного ранку Степан вирішив, що його рішення женитися було поспішним, він був не готовий. І він вирішив, що Зоська нечесно скористалася його шляхетним поривом, це вона у всьому винна (знову звинувачує дівчину у своїх вчинках)!

Увечері хлопець пішов на вечірку з наміром серйозно поговорити з «нареченою». Сказав їй, що «наплів дурниць» вчора, і просив усе забути. І взагалі їм краще більше не бути разом.

І Степан повернувся до розгару вечірки. Господиня показала йому «червону» вітальню – там горіло червоне світло. Там сиділо двоє чоловіків і жінка. «Та жінка мала спокійне, майже нерухоме довгасте обличчя, що в прямокутній рамці гладенького стри-женого волосся з рівним пасмом над очима нагадувало щось старовинне, витончене
й застигле, незмінно молоде, певне своєї краси й урочисте, як обличчя давніх єгип-тянок, що йшли з віялами за фараоном.

Натомість очі її жили, ворушились і сміялись за все обличчя,– великі облудні очі, що блищали в мороці, як у кицьки. Одягнута була, скільки він роздивився, в темну оксамитову сукню, що переходила вузькою сму-жкою через одне, геть оголене плече».

Степан долучився до розмови. Дівчину звали Рита. Степан запросив її на танець і весь вечір провів з нею. Зоська старалася «не відставати» і теж знайшла собі якогось молодика.

Виявилося, що зранку Рита має поїзд з Киє-ва, тому рано пішла з вечірки.

Зосьці стало погано під час вечірки.

XII

Наступного ранку Степан читав власну книжку, не вірячи, що це він написав. На-дихнувшись власними творами, вирішив, що напише повість про людей.

До редакції завітав Максим, розповів, як вони зараз живуть. Максиму довелося продати свою бібліотеку. «Незабаром усе з’ясувалося – Максим мав на оці посаду завідувача якоюсь книгарнею державного видавництва або хоч помзава, і в цій спра-ві Степан мав йому допомогти зв’язками». А що хотів йому продати свою колекцію марок.

Степан уже продумав всю повість, і тепер йому треба було тільки сідати й інтенсивно писати.

Раптом згадав про Зоську. Захотів її побачити. Пішов до неї з надією, що вона не буде на нього гніватися, якщо любить. Але він дізнався, що Зоська отруїлася. Степан був вражений, затужив…

Коли прийшов додому, комісіонер сповістив йому, що нарешті знайшов для нього гарну кімнату. Вона хлопцю справді сподобалася, вирішив уже завтра туди перебратися.

XIII

Степан зустрівся з Вигорським, який мав їхати з Києва.

Потягнулися одноманітні дні. Степан так і не міг продовжити писати розпочату по-вість. Почувався самотнім.

Якось увечері на темному Хрещатику він зустрів повію і погодився на її послуги. Але в кімнаті він відчув до неї жалість, почав розговорювати. Її обурило його розпиту-вання, сказала: «За що платиш – бери, а за душу не трогай».

Якось у їдальні на Хрещатику, у якій Сте-пан завжди обідав, хлопець зустрів Левка. Левко його не впізнав, сказав, що дуже перемінився, погарнішав. Степан розповів про своє життя, письменницю діяльність, і Левко здивувався: «Значить, і живі письменники є?». Левко прибув у Київ, щоб забрати диплом, а далі вирушає на Херсон-щину, де отримав призначення.

XIV

Після розмови з Левком у Степана виникло бажання повернутися в село, «в степ, до землі». І саме через це бажання, раптом за-хотів побачити Надійку (все‐таки для нього вона – символ села). Згадав, яку адресу йому казав Борис. Коли він прийшов, двері відчинила покоївка, сказала, що Борис Вікторович у командировці. Степан зайшов, щоб залишити товаришу записку. Раптом до кімнати зайшла Надійка. «Це була вона, тільки страшенно змінена, майже спотво-рена, але в чім саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її якось інакше бринів,– якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонні-стю й глузливим поглядом». Називала його Степаном Павловичем. А ще вона була ва-гітна.

Потім Степан гуляв Києвом. І раптом на одній з площ зустрів знайоме обличчя – Рита! Виявилося, вона буде в Києві до осені. Він провів її додому, а вона запросила його на завтра в оперу (Рита – балерина).

Після цього хлопець пішов додому.

«Не чекаючи ліфта, хлопець притьмом збіг на шостий поверх, і до кімнати ввійшовши, розчинив вікна в темну безодню міста.

Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними кра-пками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці. Він завмер від слас-ного споглядання цієї величі нової стихії

і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок.

Тоді, в тиші лампи над столом, писав своюповість про людей».

Записи створено 214

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.