iosvita.org

“Маруся Чурай” характеристика образів

“Маруся Чурай” образи:

Образ Грицька. Зовнішність Гриця Бобренка (“Грицько був красень, ояі – як терночки”) не гармонувала з внутрішньою суттю героя – заземленої, пересічної особистості. Вирісши разом з Марусею, Грицько набрався всього доброго, що існувало в Мрусиній родині. З часом почуття дружби між хлопцем і дівчиною переросло у почуття любові. У їхніх стосунках першість була за Марусею. Вона весь час ніби підіймала Гриця до себе, до свого духовного рівня. Гриць став усіма шанованим козаком, хорунжин, свідомим захисником вітчизни, чотири роки провів у походах, і Маруся дуже пишалася ним:

— Та він же в світі отакий один.
Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар

Але піднятися до Марусиного рівня, зрівнятися з нею душамі він так і не спромігся. Парубок потрапив під вплив матері, яка хотіла бачити своєю невісткою найбагатшу дівчину в окрузі Галю Вишняківку. Гриць не витримав зіткнень з материнськими докорами, в його душі починає брати гору пристосуванець, і парубок живе “на дві душі”. Свою зраду він виправдовує такими словами: “Любов любов’ю, а життя життям”.


Вчинок Гриця розкрив очі Марусі: тільки тепер вона збагнула, що кохала іншого Гриця. Сподівання хлопця, що кохана його простить, не виправдалися, він випадково отруївся, випивши зілля, яке Чураївна приготувала для себе.


Іван Іскра. Серед козаків особливо вирізнявся реєстровий козак Полтавського полку, син гетьмана Остряниці – Іван Іскра. Це мужній і сміливий козак, про свідчить і його портрет:

…не щедрий на слова.
Таке обличчя, зразу і не звикнеш, —
різке, як меч. Тонке, як тятива.

Він був рівнею Марусі, бо, як ніхто інший, розумів і цінував її винятковість. Івана промова на суді засвідчила рідкісну глибину його мислення – він прекрасно розумів значення талановитого митця для суспільства, чого у той час не осягнула навіть сама Маруся. Іван щиро кохає Марусю і боляче переживає її трагічну історію. Саме йому судилося порятувати дівчину від смерті. Дві душі – Івана й Маруі – по суті дуже близькі, немов народжені одна для одної, але фатально розділені долею. Під час останнього прощання з Іваном, який вирушав на війну, Маруся відчула в ньому по-справжньому близьку людину:

І я, котрій давно вже все байдуже,
уже нічим я сльози не впиню.
Прощай, Іване, найвірніший друже,
шляхетна іскра вічного вогню!

Маруся Чурай— не просто вродлива дів­чина з її природним бажанням кохати й бути коханою, щасли­вою в сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива. Радощі й жалі простих людей дівчина чутливо вбирає в себе як свої: “Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа”. Так говорить про героїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й талант худож­ника. Йому якраз імпонує саме здатність тонко відчувати, шля­хетно поводитися навіть у побуті. У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно пере­плітає особисте і загальнонародне. Усе в романі не просто відбу­вається на тлі історичних подій: кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі муж­нього батька пояснює багато що у її характері, ставленні до людей і світу. Починається роман сценою суду, в якій виявляється став­лення різних людей до дівчини. Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля при­значалося їй. Донька Гордія та Горпини Чураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала в душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наді­лена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, гово­рити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело. Смерть батька стала очевидно, для дівчини тим пово­ротним моментом, коли дитячі словесні забавки вилилися в гли­бинну пісенність душі, у непереборну потребу творити, таку не сильну, як потреба живого дихати, чути, бачити мислити… А доля геніїв нашого народу, як правило, нелегка. Не раз люд­ська підлота, заздрість, підступність, користолюбство трощили, нищили людські долі, топтали ніжний цвіт почуття. І через це пройшла Маруся: безвольний коханий Григорій Бобренко, що під впливом хижої й владолюбної матері залишає дівчину, у яку був закоханий іще з дитинства и з якою разом виріс, і бере собі за дру­жину Ганну (Галю) Вишняк, племінницю Полтавського полков­ника Мартина Пушкаря, доньку осавула Федора Вишняка.


Представники козацької республіки– Богдан Хмельницький, Лесько Черкас, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Отаман Гук, Яким Шибилст і ті, хто з небуття “повернувся у думі”(Гордій Чурай, Яків Остряниця, Наливайко) – у романі виступають славетними лицарями. Це вони на Марусиному суді виявляють найактивішу позицію захисників і гуманістів. Талановитим полкоодцем і мудрим державним діячем, на чиї плечі покладено відповідальність за долю народу і кожної людини зокрема, зображено у романі Богдана Хмельницького. За всіма своїми клопотами гетьман здатний помітити тугу на обличчі в Івана Іскри: “Щось мало статись, твоєї печалі достойне?”, а після наказує скасувати вирок полтаського суду, вважаючи його ганебним: “Таку співачку покарать на горло – Так це ж не що, а пісню задушить!”А далі як глибокий філософський підсумок – “смерть повсюди, а життя одне”.


Полтавський полковник Мартин Пушкар наділений усіма еснотами мудрої, розважливої і доброї людини. Він теж поважає кожне людське життя, усвідомлює його високу вартість: “…світ вже так замішаний на злі, що як платити злочином за злочин, то як же й жити, люди, на землі?”. Пушкар намагається в усьому сповідувати чесність, як і на суді: “Карати треба… і так карати, щоби люд хрещений не мав за що судові докорить”. Ця людина скрізь намагається лишатися чесною і відвертою, тому має повне право сказати таке: “У мене, пане, слово не куповане, і я його не продаю”.


Так у романі вимальовується демократичний дух козацької республіки, що позначений прагненням козацтва у всіх своїх діях і вчинках послуговуватися лише справедливістю.


Коротка критика :
“Віддаючи належне позитвній ролі козацтва в історії України, авторка не обминула й чорних її сторінок: пересторогою для нащадків звучать у романі згадки про Байду Вишневецького, Наливайка, Павлюка, Чурая, що стали жертвами зради співвтчизників, які бездумно запрягли своїх онуків у ярмо неволі”, – зазначає літературознавець В. Базилевський. Роман “Маруся Чурай” – це гімн вічним цінностям: людській гідності, любові, духовному воскресінню.

Записи створено 216

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.