“Маруся Чурай” читати переказ Ліна Костенко

Розділ І. Якбии знайшлась неопалима книга

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту (Може, серед інших паперів там згоріла і справа Марусі Чурай?).

Маруся Чураївна на підсудній лаві перед полковником Мартином Пушкарем і війтом семеном Горбанем. Стара Бобренчиха звинувачує дівчину в тому, що вона «отруїла сина мого Григорія». Дівчина на звинувачення не відповіла, мовчала. Свідки кажуть, що чули, як вона голосила над померлим Грицем: «як зілля те копала, як по-лоскала, як його варила, і як уранці Гриця отруїла… Співала так, як лиш вона уміла!».

Проти Марусі свідчила Параска Демиха (її перебив Лесько Черкес), потім Фесько розповів, що бачив, як Маруся намагалася втопитися (але її врятував Іван Іскра), і було ще 17 свідків. Семен Горбань підсумував:

Козак Бобренко, на ім’я Григорій, єдиний син достойної вдови, котора зараз у такому горі,
що не схилить не можна голови,– чотири годи бувши у походах,
ні в чім нагани жодної не мав.
Був на Пиляві, і на Жовтих Водах,
і скрізь, де полк Полтавський воював.
А це улітку повернувсь додому,
в хазяйство, підупале за війну,
і, як годиться хлопцю молодому, хотів ввести у дім собі жону.
Отож нагледів дівку, собі рівну, дізнавши, певно, що і він їй люб, Грицько посватав Галю Вишняківну, повзявши намір брати з нею шлюб. Чурай Маруся, що його любила, любила, справді, вірно і давно,
тоді його із ревнощів убила, підсипавши отруту у вино.

Маруся далі мовчить. Бобренчиха далі її звинувачує.

Виступила мати Марусі:

Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа – то тихе море сліз. Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.

На захист виступив також Яким Шибилист, сказав, що Гриць виріс із Марусею, а потім вони закохались.

Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
що щось в душі 
двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в бога і продавати душу сатані.

Прибув посланець із Січі – ворог обступає. Козак дізнався, що тут відбувається, і сказав:

Ця дівчина… Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,–
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? 
Зрадити в житті державу – злочин, а людину – можна?!

Лесько сказав, що в цьому ділі йому найбільше шкода Івана Іскру, який дуже любив Марусю.

Суд продовжився наступного дня. Виступи-ла Ящиха Бакалійська Кошова:

Отож скажу відкрито і вселюдно. Буває всяко, доля – не черінь. Любов – це, люди, діло неосудне. По всі віки. Во вік віків. Амінь.

Суддя виніс вирок – стратити. Виступи Іван Іскра (полковий обозний, син Якова Остряниці):

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава,– її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні. Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах.Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах!

Іскру не послухали. Постановили повісити Марусю.

Розділ II. Полтавський полк виходить на зорі

Полтавський полк мовчки збирається. Мчить самотній вершник – це Іван Іскра спішить як гонець до гетьмана.

Годуйте коней! Шлях їм далеченький. Пильнуйте славу полкових знамен. Полтаво! Зáсвіт встануть козаченьки. Ти припадеш їм знову до стремен.
Так само зáсвіт встануть з полуночі. А ти за них, Полтаво, помолись.

Лиш не заплаче свої карі очі
та Марусенька, як було колись…

Розділ III. Сповідь – центральний, тут розкриваєься історія Марусі

Марусі дали 3 дні на «розмисли», у цьому розділі висвітлюється її внутрішній монолог:

Вже ні за чим на світі їй не шкóда. Така полегкість, мало не сміюсь.
А ця тюрма – оце і є свобода,
бо я вже тут нічого не боюсь.

Маруся чує, що збирається полк, і каже, що це вперше вона не проводжає Гриця, і вперше полк виходить без пісні в похід.

Другого дня Маруся згадує своє дитинство
з Грицем: як вони ходили у дідову Галерни-кову балку; щедрували. Згадує свого батька:

Він гордий був, Гордієм він і звався. Він лицар був, дарма, що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався. Йому скрутили руки і здали.

Згадує, як колись ішов кобзар через Полта-ву і співав про Чурая. Згадала настанови матері:

Здушили сльози – не виходь на люди. Болить душа – не виявляй на вид.

Маруся дивилася на своїх батьків і теж мріяла колись зустріти таку любов

Я – навіжена. Я – дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий. Ото за те й судити мене треба. Всі кари світу будуть замалі.Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі.

Згадує, що Гриць думав про матеріальний стан, а не просто про любов. Постійно відкладав весілля. Та і Бобренчиха, його мати, була проти, навіть сказала про це Чураїсі. Мати Марусі якось сказала:

Наш батько – з тих, що умирали перші.
А Гриць Бобренко – з тих, що хочуть жить.

Бобренчиха хотіла одружити Гриця з Галею Вишняківною, бо вона була з багатого роду. Вишняка Маруся охарактеризувала:

Хто – за Богдана, хто – за короля. А він – за тих, которії не проти. Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки!

Вся Україна полум’ям горить,
він і на цьому теж нагріє руки. Вишняк ішов угору все та вгору. Вишнячка йшла ушир усе та вшир. А Галя дбала в скриню та в комору. А бог на небі долю нам вершив.

А може, саме таку дружину треба козакові,– до печі і до городу, до коней і до свиней,
і до ради, і до поради, і вночі до любові?
Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу, щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

Приніс чоловік додому свою потовчену душу, а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.
Що в неї й хата не хата, а так – прикала
бок раю.

У неї – на двох глупóти, у нього – розум на двох.

У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,
зате як прийде додому,– для жінки він цар і бог.

На неї можна нагримать, і можна її побити. Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.
Ти, може, від мене втомився. 
Мене потрібно любити.

А там треба тільки женитись. Ото женився – і все.

Маруся не дорікала Грицеві, не мала нічого злого проти Галі. Але раз Галя з неї посмія-лася, і це дуже образило Марусю – вона май-же втопилася, але її врятував Іван Іскра.

А як згадаю, боже, як згадаю,
таку печаль у серці розгойдаю! –
ту нашу ніч, ту ніжність, той порив, все, що тоді мені він говорив,
ті поцілунки наші вогняні,–
вони горять, як тавра, на мені.
Які тоді були ми безтурботні!
Який він був ласкавий і палкий!
А вже в Полтаві набирали сотні.
А вже Хмельницький завзивав полки.

У 1950 Пушкар відпустив свій полк додому, Гриць знову прийшов до Марусі. А ще почав навідуватися Іван Іскра.

Посидів трохи та й пішов так, мовчки. Такий суворий, очі крижані.
Грицько був красень, очі – як терночки. А цей мовчить і блідне при мені.

А слово скаже – з пам’яті не викинеш. А більш мовчить, не щедрий на слова. Таке обличчя, зразу і не звикнеш, – різке, як меч. Тонке, як тятива.

Та ще й в очах таке щось незбагненне, що в мене часом думка промайне:
чи, може, він щось має проти мене, чи, може,– він ненавидить мене?

Дівчата казали Марусі, що Іван її кохає,
а вона його цуралася. Вона любила Гриця.

Бо ж річ не в тім – женився, не женився, прийшов, пішов, забув чи не забув.
А в тому річ, коли він так змінився?
Чи, може, він такий і зроду був? Нестерпний біль пекучого прозріння! Яка мене обплутала мана?

Чи він мені, чи я йому – нерівня. Нерівня душ – це гірше, ніж майна!

А Галя в цей час уже підросла, стала дівка на виданні. Гриць знову йшов у похід, Маруся його проводжала.

Коли повернувся – Бобренчиха вимагала, щоб Гриць привів багату невістку, а Марусі не хотіла.

Вже й Гриць мені повторював: – Затям, любов любов’ю, а життя життям. Було, питаю: – Що воно за диво?
Під Берестечком бився ти сміливо.

Під Зборовом також і над Пилявою
своє ім’я ти не покрив неславою.
І тільки у домашньому бою сміливість раптом втратив ти свою.

Гриць виправдовувався, що це мати йому щодня «промивала мізки», і він нарешті здався, посватав Галю. А потім не витримав:

А якось раз приходжу, застаю – співає пісню – при мені! – твою.
Про нашу греблю, про ті наші верби, про дні, що душу спомином печуть. А я збілів. А я, здається, вмер би, аби хоч раз ще голос твій почуть!
Третя ніч. Маруся сумує за Грицем.Я йду. Я скоро. Я наздожену.
Десь, може, там зустрінемося ми. Не буде рук – обнімемось крильми.

Останній день. Прийшов священник.

Покаялась. Прощення попрохала за те, що дуже грішною була: одного разу матері збрехала, одній сусідці сіль не віддала.

Але правду священнику не розказала, роз-крила тільки сонцю, коли залишилась сама:

Не помста це була, не божевілля. Людина спрóста ближнього не вб’є.Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє.

Маруся від баби зналася на зіллі. Не могла пережити день Грицевого весілля, тому вирішили покінчити життя. Дівчата потягнули її на вечорниці – і там вона зустріла Гриця з Галею. І через два дні після цього Гриць прийшов, сказав, що навіки, просив пробачити.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.
Є щось в мені так наче не моє. Немов живе в мені два чоловіка, і хтось когось в мені не впізнає. Тобі дано і вірити, й кохати.
А що мені? Які такі куші?!

Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше – жить на дві душі!Відступник я. Нікчемний я і ниций.
Але ти любиш і тому прости.

Життя – така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти?

Але Маруся не захотіла прийняти Гриця. І тоді він випив її зілля.

Вона хотіла вже швидше вмерти, бо життя для неї було мукою.

Тюремник приніс їй пакунок з одягом від матері – усе нове, красиве.

Аякже, смерть усе-таки це празник, який буває тільки раз в житті.

Розділ IV. Гінець до гетьмана

Гінець Іван Іскра спішить до гетьмана Бог-дана Хмельницького. Прибіг – сказав, що полтавський полк уже в дорозі і розповів про трагедію Марусі. Хмельницький залишився сам, довго думав (може, згадував славного Гордія Чурая чи пригадував Ма-русині пісні).

Ввійшов Іван. І, щойно з-під пера, Богдан подав наказ гетьмáнський свій,– уже печаттю скріплений сувій.

Розділ V. сТРАТА

Світає. Марусю вивели на страту. Сходилися люди. Лесько Черкес згадує звичай, що коли вели на страту козака, будь‐яка дівчина могла його врятувати, сказавши, що вий-де за нього заміж. Він хотів так врятувати Марусю. Але навпаки цей принцип не діє. Люди обговорювали Марусю:

– На матір схожа, тільки трохи вища. Ті ж самі очі і така ж коса.
– Ну, от скажіте, людоньки, навіщо такій убивці та така краса?

– А це як хто. Я маю іншу гадку.
Якась вона не схожа на убивць.
Злочинниця,– а так би й зняв би шапку. На смерть іде,– а так би й поклонивсь.

І раптом з’явився Іван Іскра. Він встиг!Отаман Гук зачитав гетьманську грамоту:

Чурай Маруся винна у в одному:
вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина.
Не вільно теж, караючи, при цім не урахувати також і чеснот.
Її пісні – як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот.

Марусю відпустили, але вона не йшла, заклякла. Жаліла, що їй не дали померти. Опритомніла лише коли побачила свою матір.

Розділ VI. ПРОЩА

Скоро по тому мати Марусі померла. Дівчи-на після цього вирушила на прощу до Києва. По дорозі зустріла мандрівного дяка, який був привітний до неї:

От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко, що в ньому наскрізь світиться душа. А як подумать, дівчинко моя ти,
то хто із нас на світі не розп’ятий? Воно як маєш серце не з льодини, розпяття – доля кожної людини.

Маруся розповіла, що з Полтави. Дяк став пригадувати, що там є дівчина, яка дуже гарно співає. То Маруся сказала, що насправді вона з хутора під Полтавою. Дяк зробив дівчи-ні патерицю – ціпок. Дяк пригадує минули:

оце отут скрутили Наливайка і віддали на мученицьку смерть. Був молодий і гарний був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку. Зате, що він боровся за свободу, його спалили в мідному бику!
А он уже й видніє з далини столиця 
Вишневецького – Лубни. Там жив Ярема, син Раїни, страшний руйнатор України.

Маруся пригадує думу про Байду Вишневецького. Дяк захоплюється її щирим співом.

Велике діло – писані слова!
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, піснями і невільницьким плачем. Могилами у полі без імен,
дорогою до Києва з Лубен!

Дорога довга, і чим ближче до Києва, тим менше люди пускали до себе на нічліг. До-водилося навіть ночувати на кладовищі.

Такі привітні цвинтарі бувають – шатро небес і мармур в бур’яні. Живі живих, Марусю, убивають, а мертві зроду не зачеплять, ні.

Нарешті дійшли до Києва, а він увесь в руїнах (через литовського князя Радзивілла).

Наступного дня були в печерах Лаври, дяк роз-повідав про святих, мощі яких там зберігалися.

«Чому на них молитися я мушу?» Хіба оті, без німбів, без імен,
на тій дорозі в Київ із Лубен, або оті, під лісом, із Волині,– хіба не більші мученики нині?!

Спали надворі. Дяк згадував про свою молодість, про те, як втік від одруження (образ мандрівного дяка чимось нагадує Григорія Сковороду).

Останню ніч ночували в Києві. А зранку дяка вже не було, Маруся прокинулася сама, вирушила додому.

Була на прощі, помолилась богу. Купила в Лаврі кілька свічечок. Зустріла добру у житті людину. І з тих усіх дякових балачок

усе частіше згадую єдину,– ту найсумнішу втіху, далебі: комусь на світі гірше, як тобі.

Розділ VII. Дідова Балка

Зима. У Дідовій Балці біля Полтави диве дід Галерник – самітник і химерник – колись був у неволі, а потім повернувся і поселився там. Умів дуже добре різьбити. Прийшов до нього Іван, хотів забрати його в Полтаву, але дід відмовився. Говорили про Марусю (Іван хвилюється, що в неї можуть бути сухоти). Дід його підбадьорює:

В житті найперше – це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть. Іван Іскра каже про Марусю:Ми з нею рідні. Ми одного кореня.Мабуть, один лелека нас приніс.

Батьки у нас безстрашні й невпокорені і матері посивілі од сліз.

До Полтави наближаються поляки. Дід таки залишається у своїй балці.

Розділ VIII. Облога Полтави

Люта зима. Поляки оточили Полтаву, ви-магають прийняти статті, а полтавці не хочуть зрадити свою свободу. Іван Іскра дивиться з валу на місто. Бачить віддаль хатку, у якій самотньо живе Маруся.

Іван запропонував Марусі вийти за нього заміж.

– Кого ти любиш, Іване? Мене
чи свою пам’ять? Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда?

Схожа на свого батька.
Співуча я була, правда?
Схожа на свій народ.
А тепер моє обличчя зведене судомою болю. Вмираю від сухот.

Сама від себе вже вмерла. І ти це, Іване, знаєш.
Оце, що від мене лишилось, то, власне, уже не я.

Ти любиш не цю, Іване.
Ти пам’ять свою кохаєш. Щасливий будь нею, Іване. Бо пам’ять завжди твоя.

Іван наполягає, що він її любить і що його любові вистачить на двох. Маруся відмовляється:

Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину, ще будеш ти щасливий на віку.
На тому досить. І кінець розмові. Не треба й говорити нам про те. Моє життя – руйнóвище любові,

де вже ніякий цвіт не процвіте.

Попросила лише Івана піти на могилу матері повідгортати сніг.

Місто вже четвертий тиждень в облозі. Поляки рубають ліс за містом, а вночі розпалили велике вогнище. Що далі, то важче жити в облозі. Але після Різдва облогу зняли (бо в тилу нові повстання).

Розділ IX. Весна, І смерть, І світле воскресіння

Якось несподівано прийшла весна. Люди поступово відходили від облоги.

Весна прийшла. Скасовано угоду. Вся Україна знову у вогні.
Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені.

Марусі все гіршає (сухоти). Іван знову при-ходить, просто мовчки сидить. Хмельницький знов скликає полки в похід. Іван попрощався з Марусею.

Прощай Іване, найвірніший друже, шляхетна іскро вічного вогню!

Виходить полк. Співають пісні Марусі.

Дівчата вчора берегом ішли,
та й заспівали: «Ой не ходи, Грицю». А я стояла… Що ж мені, кричати?.. Які мені сказати їм слова?.. Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива.

Записи створено 216

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.