“Лісова пісня” читати скорочений переказ з цитатами

Список діячів «Лісової пісні»

«Той, що греблі рве». Русалка.
Потерчата (двоє). Водяник.

Дядько Лев. Перелесник.
Лукаш.
Пропасниця (без мови). Лісовик.

Куць.
Мавка.
Мати Лукашева. Килина.
«Той, що в скалі сидить». Русалка Польова. Хлопчик.
Діти Килинині
Злидні (без мови).
Доля.

Пролог

Старезний, густий, предковічний ліс на Волині, галявина біля озера. Провесна. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от‐от має розкритись. У лісі щось загомоні-ло, струмок зашумував, забринів, і вкупі

з його водами з лісу вибіг «Той, що греблі рве» (таким перефразом називали чорта, щоб не називати його) – молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потоку в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода сині-шає. Він хвилює воду ще більше, поринає

і виринає, мов шукаючи щось у воді.

З‐поміж латаття виринають Потерчата(двоє маленьких, бліденьких діток у білень-ких сорочечках) (потерчата – душі дітей, що

померли нехрещеними), питають, чому «Той, що гребі рве» їх будить, і що він шукає.

«Той, що греблі рве» каже, що шукає Русалку, «що покохав змалку», бо «милішої коханки нема від озерянки».

Потерчата просять його не руйнувати їхню хатину, обіцяють спуститись на дно, де Ру-салка сидить над рибалкою, і привести її.

русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий ма-ленький, як коронка, перловий, з‐під нього спадає серпанок. Любовна розмова Русалки з «Тим, що греблі рве». Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів.

Посеред озера виринає Водяник – древній сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий. Він присоромлює Русалку за те, що вона «танки водить з чужинцем».

«Той, що греблі рве» незамітно ховається в воду. Водяник відправляє Русалку на дно, але вона вирішила ще розчесати прибережне зілля. Водяник вигідно вкладається в очереті, очима слідкуючи роботу Русалчи-ну; очі йому поволі заплющуються.

«Той, що греблі рве» намагається втекти з Русалкою, але Водяник прокидається і перехоплює Русалку. «Той, що греблі рве» зникає, Во-дяник відправляє Русалку на дно. Русалка спустилася в воду по плечі і, жалібно всмі-хаючись, дивиться вгору на батька. Водя-ник: «Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю. Таж він тебе занапастив би тільки, потяг би по колючому ложиську струмочка лісового, біле тіло понівечив та й кинув би самотню десь на безвідді».

ДІЯ І

Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним зеленим серпанком, де‐не‐де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою.

З лісу на прогалину виходять дядько Леві небіж його ЛукашЛев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по‐по-ліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з‐під сивої повстяної шапки‐рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно‐сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий яті-рець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені.

Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось ди-тяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим ко-міром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку.

Дійшовши до берега озера, Лукаш зупи-нився, хоче зробити собі сопілку з очерету. Дядько Лев хоче ставити неподалік хату,
а Лукаш каже, що це непевне місце. Дядько Лев запевняє, що він знає, як зробити все правильно, щоб «не приступилася ніяка сила».

Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.

На берег випливає Русалка і кличе Лісовика – малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці. Жаліється йому, що хлопець ріже очерет. Лісовик каже, що дозволяє їм навіть ставити тут хижу. Русалка проти, вона не любить «солом’яного духу» людей.

Лісовик пояснює: «То ж дядько Лев сиді-тиме в тій хижі, а він нам приятель. … Люблю старого. Таж якби не він, давно б уже не стало сього дуба, що стільки ба-чив наших рад, і танців, і лісових великих таємниць. Вже німці міряли його, навколо втрьох постававши, обсягли руками – і лед-ве що стікло.

Давали гроші – таляри биті, людям дуже милі, та дядько Лев заклявся на життя, що дуба він повік не дасть руба-ти. Тоді ж і я на бороду заклявся, що дядько Лев і вся його рідня повік безпечні будуть в сьому лісі.»

Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві. З очеретів чутно голос сопілки, ніжний, кучерявий,
і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки.

З‐за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить мавкав ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки і прово-дить долонею по очах. Вона щойно просну-лась. Питає, хто це так гарно співає на со-пілці і чому це вона раніше не бачила цього хлопця. Лісовик пояснює:

Бо він уперше тута. Він здалека, не з сих лісів, а з тих борів соснових, де наша баба любить зимувати; осиротів він з матір’ю‐вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе…

Лісовик застерігає Мавку: «Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівча-там небезпечно…

…минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля, – там жура тягар свій носить. Обминай їх, доню: раз тільки ступиш – і пропала воля!»

Виходить Лукаш із сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються. Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку, не дозволяє «точити кров з сестроньки».

Л у к а ш: Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така?

М а в к а: Я – Мавка лісова.

Л у к а ш: Що ж, ти зовсім така, як дівчина… ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по‐наськи…
А чом же в тебе очі не зелені?

(Придивляється).

Та ні, тепер зелені… а були, як небо, сині… О! тепер вже сиві, як тая хмара… ні, здається, чорні чи, може, карі… ти таки дивна!

(у Мавки постійно міняються очі)

М а в к а (усміхаючись): Чи гарна ж я тобі?

Л у к а ш (соромлячись): Хіба я знаю?

М а в к а (сміючись): А хто ж те знає?

Л у к а ш (зовсім засоромлений): Ет, таке питаєш!..

М а в к а (щиро дивуючись): Чому ж сього не можна запитати?

Он бачиш, там питає дика рожа: «Чи я хо-роша?»

А ясень їй киває в верховітті: «Найкраща в світі!»

Л у к а ш: А я й не знав, що в них така роз-мова. Я думав – дерево німе, та й годі.

М а в к а: Німого в лісі в нас нема нічого.

Мавка розповідає про себе: ніколи не ви-ходила з лісу, Лісовика називає «дідусем», а він її «донею», тому незрозуміло, він їй батько чи дідо; мамою називає стару вербу. Всю зиму вона спала у ній.

Мавка просить Лукаша заграти на сопілці. Вона сплітає довге віття на березі, сідає в нього і гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснян-ки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається (співає) тихесенько на голос мелодії, і Лу-каш їй приграє вдруге мелодію.

Мавка, зачарована, тихо колишеться, усмі-хається, а в очах якась туга, аж до сліз; Лу-каш, завваживши те, перестає грати.

Потім Лукаш розповів трошки про себе: «… Дядько Лев казали, що тут мені дадуть грунтець і хату, бо восени хотять мене же-нити…»

Мавка каже, що вона в лісі «таки зовсім, зовсім самотня…». Лукаша кличе дядько Лев, він йде.

З гущавини лісу вилітає Перелесник гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима (перелесник – різновид злого духу).Він хоче обняти Мавку, вона ухиляється. Вона не хоче більше з ним водитись, хоч він і пригадує їй минуле літо і пропонує повто-рити. Мавка ховається в лісі.

Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву. Дядько Лев жаліється на те, що його чуть не потопив Водяник, просить Лукаша назбирати хмизу, щоб розпалити вогнище і трохи посушитись. Він так і робить. Дядько Лев починає розповідати байку про Царівну‐Хвилю, поволі засинає. Лукаш, який весь час дивиться задумливо на вогонь, потім устає, відходить далі від огнища і по-ходжає по галяві, тихо‐тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопілку.

З гущавини вибігає Мавка, біжить прудко, мов утікаючи; волосся їй розвіялось, одежа розмаялась. На галяві вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далі кидається до берези і ще раз зупиняється. Вона бігла, втікала від Перелесника.

М а в к а (відхиляється від берези): Ой лихо! Я боюся притулятись, а так не встою.

Л у к а ш: Притулись до мене. Я дужий – здержу, ще й обороню.

Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парі. Місячне світло починає ходити по лісі, стелеться по галяві і закрадається під березу. В лісі озиваються співи солов’їні

і всі голоси весняної ночі. Вітер поривчасто зітхає. З осяйного туману виходить Русал-ка і нишком підглядає молоду пару.

Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї і раптом цілує.

М а в к а (скрикує з болем щастя): Ох!.. Зірка в серце впала.

…ти сам для мене світ, миліший, кращий, ніж той, що досі знала я, а й той покращав, відколи ми поєднались.

Л у к а ш: То ми вже поєднались?

М а в к а: Ти не чуєш, як солов’ї весільним співом дзвонять? (отак от, один поцілунок і вже пара)

Л у к а ш: Я чую… Се вони вже не щебечуть, не тьохкають, як завжди, а співають:

«Цілуй! цілуй! цілуй!»
(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поці-лунком).

Л у к а ш: Я не любився
ні з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощі такі солодкі!

Мавка пристрасно пестить його, він скрикує з мукою втіхи.

Мавко! ти з мене душу виймеш!

М а в к а:
Вийму, вийму!
Візьму собі твою співочу душу, а серденько словами зачарую…

Мавка переймається, що вона не заквітча-на і що вночі квіти безбарвні. Але Лукаш знаходить вихід – кладе їй кілька світляків на волосся.

Русалка все це бачить і підмовляє Потерчат проти Лукаша. З‐за купини вискакує куць, молоденький чортик‐паничик. Русалка
і його підмовляє проти Лукаша. Лукаш по-трапляє в драговину, але Мавка його рятує. Прокидається дядько Лев. Спочатку він думав, що це Мавка посприяла тому, що Лукаш потрапив в драговину, але потім діз-нався правду. Мавка обіцяє завтра показати хороше дерево на хижу. Дядько Лев і Лукаш йдуть. Лукаш відстає від дядька, стискає мовчки обидві руки Мавці, безгучно її цілує і, догнавши дядька, іде з ним у ліс.

ДІЯ ІІ

Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де‐не‐де видніє осіння прозолоть. На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій – жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладиш-ки. Трава на галяві чисто викошена, під дубом зложений стіжок. По лісі калатають клокічки – десь пасеться товар. Недалечко чутно сопілку.

Розмова Лукаша з матір’ю. Вона нагадує йому, що той має зробити огорожу. Лукаш пасе худому, а Мавка помагає. Мати нази-ває її «відьмою», бо «як вона глядить корів, то більше дають набілу». Мати також жалі-ється на те, що в неї нема невістки.

Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами. Мати каже їй, що «не випадає за парубком так дівці уганя-ти». Мавку це здивувало. На вимогу матері Мавка переодягається і виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спід-ничина з набиванки і полинялий фартух

з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови. Мати придумує їй роботу – жати.

Діалог між Мавкою і Лукашем. Мавка не розуміє, чому Лукаш такий сумний, і чому його матері так потрібна невістка.

М а в к а:
Не зневажай душі своєї цвіту,
бо з нього виросло кохання наше!
Той цвіт від папороті чарівніший ‐ він скарби т в о р и т ь, а не відкриває. У мене мов зродилось друге серце,
як я його пізнала. В ту хвилину огнисте диво сталось…

Л у к а ш:
Так я й знав!
Тепер уже почнеться дорікання…

М а в к а:
Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки – смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись. (як ви це розумієте?)

Л у к а ш:
Я щось не розберу, що ти говориш.

М а в к а:

Бач, я тебе за те люблю найбільше, чого ти сам в собі не розумієш, хоча душа твоя про те співає виразно-щиро голосом сопілки…

Мавка йде жати, замахується серпом і на-хиляється до жита. З жита раптом виринаєрусалка Польова; зелена одіж на їй про-свічує де‐не‐де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квіти з куколю, ромен, березка. Русалка Польова просить Мавку не руйнувати її краси, заради цього Мавка порізала собі серпом руку. Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі.

Від озера наближається мати, а з нею моло-да повновида молодиця, в червоній хустці, намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан, і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею. Мати називає її килиною. Килина хвалиться, що в неї дуже молочна корова.

Мати сварить Мавку за те, що вона ще на-віть не почала жати. Килина забирає серп і кидається на жито і жне, як вогнем па-лить, аж солома свище під серпом.

Килина пустує з Лукашем. У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лу-каш в’язати. Хутко загін затемнів стернею
і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подола-ні і ще не пов’язані бранці.

Мати покликала Килину в хату, Лукаш залишився доро-бити огорожу, вийшла Мавка і попросила, «нехай ся жінка більше не приходить», бо «вона лукава, як видра». Мавка зробила такий висновок з її сміху та голосу. Лукаш дов’язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі.

Ввечері мати заставила Лукаша провести Килину в село.

Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай. Її плач чує Русалка і дивується. Вона їй дорікає, що Мавка…

…забула, яке повинно буть кохання справжнє! Кохання – як вода, – плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал – воно кипить, а стріне холод – стає мов камінь. От моє кохання!
А те твоє – солом’яного духу дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелеться. Зостріне іскру – згорить не борючись, а потім з нього лишиться чорний згар та сивий попіл. Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить і кисне, як солома, в воді холодній марної досади, під пізніми дощами каяття.

М а в к а (підводить голову)
Ти кажеш – каяття? Спитай березу,
чи кається вона за тії ночі,
коли весняний вітер розплітав
їй довгу косу?

Русалка зникає. Лісовик виходить з гуща-вини. Він у довгій киреї барви старого золо-та з темно‐червоною габою внизу, навколо шапки обвита гілка достиглого хмелю. Лі-совик каже, що вона зрадила сама себе.1

Покинула високе верховіття і низько на дрібні стежки спустилась. До кого ти подібна? До служебки, зарібниці, що працею гіркою окрайчик щастя хтіла заробити і не змогла, та ще останній сором їй не дає жебрачкою зробитись. Згадай, якою ти була в ту ніч, коли твоє кохання розцвілося: була ти наче лісова царівна

у зорянім вінку на темних косах, – тоді жадібно руки простягало
до тебе щастя і несло дари!

Лісовик пропонує Мавці знов одягнутись по‐звичному для неї. Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, зло-том гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ла-має на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, – він накидає їй срібний серпанок на голову.

Прилітає Перелесник. Пропонує Мавці по-брататись. Потім раптом починає з нею тан-цювати. Прудко вирує танець. Срібний сер-панок на Мавці звився угору, мов блискуча гадючка, чорні коси розмаялись і змішали-ся з вогнистими кучерями Перелесника.

М а в к а:

Годі!.. пусти мене… Млію… вмираю. (Голова її падає йому на плече, руки опускаються, він мчить її в танці омлілу).

Раптом з‐під землі з’являється темне, широ-ке, страшне Марище.

Перелесник зникає, Мавка не хоче, щоб «Той, що в скалі сидить» її забирав, бо це означає її смерть.

М а в к а:

Ні! я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає.

«Той, що в скалі сидить» відступається в темні хащі і там притаюється. З лісу виходить Лукаш. Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блі-дістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи в неї поривчасті й заникаючі, наче щось у ній обривається. Лукаш каже, що вона страшна і кричить до матері, щоб готувала хліб для старостів – він буде ставатись до Килини.

Мавка вигукує до «Того, хто в скалі сидить»: «Бери мене! Я хочу забуття!» Він торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

ДІЯ III

Хмарна, вітряна осіння ніч. Починається хворе світання пізньої осені. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сиво-му непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок.

Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись сто-літній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу. З лісу виходить Лісовик, у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.

Мавка каже, що Лісовик визволив її своїм злочином – він перетворив Лукаша на вовкулаку. Лісовик вважає це справедли-вою помстою. Але Мавка його врятувала («В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає»).

Мавка зустрічає Куця, який ганяє коней Лукаша. Вона дізнається, що дядько Лев помер, а дуб його зрубали. І тепер всі лісові мешканці пакостять Лукашевій сім’ї. Біля хати ще й Злидні ходять, вони хочуть їсти і накидаються на калину, яка висить на шиї в Мавки (вона казала, що то її кров).

З хати чутно крізь розбиту шибку рухи вставання матері, потім її голос, а згодом Килинин. Вони сваряться.

Килина виходить, бачить Мавку. Вони сваряться, вкінці Килина вигукує: «А щоб ти стояла у чуді та в диві!» Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плаку-чим гіллям.

Син Килини вирізує гілку з верби і вертається в хату. З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки. Лукаш питає, чому дуб спиляли. Килина пояснює, що не було грошей, тому продали. З хати вибігає мати і жаліється сину на те, що їй довелось витерпіти «з отею відьмою». Лукаш: «І та вже відьма? Ба, то вже суди-лось відьомською свекрухою вам бути».

До Лукаша підходить син килини (ма-буть, від першого чоловіка) і просить його пограти на сопілці, яку той зробив з верби, Лукаш дивується, де тут взялась верба.

Лукаш грає ту мелодію, яку колись грав Мав-ці, сопілка починає говорити: «Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає мені груди, серденько виймає…» Лукаєш дивується, допитується, що то за верба. Килина пропо-нує йому її зрубати. Лукаш не може цього зробити – «чогось за серце стисло». Килина вирішує зрубати сама, але коли вона за-махується сокирою, прилітає Перелесник

і обіймає. Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекида-ється на хату, солом’яна стріха займається,пожежа швидко поймає хату.

Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.

Кроква з тряскотом рушиться, іскри стов-пом прискають геть угору, стеля провалю-ється, і вся хата обертається в кострище.

Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вог-кості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо

з хліборобського начиння.

Лукаш каже, що вони повиносили всі злид-ні. «Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш… Тепер я мудрий став…» Лукаш відмовляєть-ся йти на село, залишається в лісі. Килина йде.

Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій, зав’язаній по‐старосвітському, намітці. Вона йде хитаючись, наче од вітру валить-ся, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то ви-простується, і тоді видно її змарніле облич-чя, подібне до Лукашевого. Це «загублена Доля». Після розмови з Лукашем зникає.

Лукаш нахиляється до того місця, що пока-зала Доля, знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій га-ляві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілоч-ку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з’являється з‐за берези і схиляється над Лукашем.

Мавка каже, що він дав їй душу.

М а в к а:
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, – стане початком тоді мій кінець. Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде. Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх. Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав, ще як напровесні тут вигравав, мрії збираючи в гаю…
Грай же, коханий, благаю!

Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко перемож-ний спів кохання покриває тугу. Як мінить-ся музика, так міниться зима навколо: бе-реза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячнувесняну ніч. Мавка спалахує раптом дав-ньою красою у зорянім вінці. Лукаш кида-ється до неї з покликом щастя.

Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі пере-ходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ушухла, видко знов зимовий краєвид,

з важким навісом снігу на вітах дерев. Лу-каш сидить сам, прихилившись до берези,
з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця…

Записи створено 216

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.