“Хіба ревуть воли, як ясла повні?” аналіз та цитати

Авторство:

Панас Мирний та Іван Білик (брати Рудченки).

Рід:

епос.

Жанр:

роман (соціально‐психологічний), «роман із народного життя».

Історія створення: 

історія про Василя Гнидку (прототип Чіпки) – нарис «Подоріжжя від Полтави до Гадячого» – повість «Чіпка» – критика Івана Білика – роман «Пропаща сила» – переназвали в «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (рядок з Біблії, книга Йова).

Місце:

село Піски.

Час:

більше 100 років (після козаччини – кріпацтво – воля).

Тема:

зображення життя села Піски протягом більше 100 років (та його мешканців); життя Чіпки, який через навколишню несправедливість стає на шлях злочинства.

Ідея:

засудження несправедливого устрою; вибір життєвого шляху залежить від людини; зло злом не переможеш.

Проблема:

«особа в умовах свободи».

Образи:

Чіпка Варениченко, Мотря Жуківна (Чіпчина мати), Максим Ґудзь, Явдоха (дружина Максима), Галя Ґудзь (дочка Максима, дружина Чіпки), Грицько Чупруненко (товариш Чіпки), Христя (дружина Грицька), Іван Вареник (Чіпчин батько), баба Оришка, Василь Порох, пани Польські, Лушня, Матня, Пацюк, Чижик.

Зміст:

1 частинаПольова царівна: зустріч Чіпки з Галею. Двужон: історія Вареника – Притики – Хруща – Хрущова. Дитячі літа: важке дитинство Чіпки. Жив‐жив! Чіпка в наймах, потім підпасич із Грицьком у діда Уласа. Тайна‐невтайна: Чіпка‐вівчар, смерть баби Оришки, розкриття таємниці про батька. Дознався: знайомство з Галею. Хазяїн: зростання Грицька як доброго господаря.

2 частинаСічовик: історія села Піски (перехід козаків у хлібороби; історія родини Мирона Ґудзя). Піски в неволі: приїзд генерала Польського до Пісок; реєстрація селян; шинкарювання Лейби; смерть Миро-на Ґудзя в 99‐річному віці. Пани Польські: приїзд у Піски пані генеральші, вечірки, одруження її дочок; «котяче царство» гене-ральші, доведення до смерті генеральші красивою й веселою дівкою Уляною; приїзд старшого панича – поручика Василя Семе-новича, пізніше – молодшого панича Сте-пана; розростання роду панів Польських. Махамед: дитинство й молодість Максима Ґудзя, смерть його батьків. У москалях: служба Максима‐москаля. Максим – старшим: отримання Максимом звання фельдфебеля, одруження з Явдохою; отримання «чистої» й повернення в Піски.

3 частинаНема землі: звістка про те, що якийсь Луценко – справжній хазяїн Чіпчиної землі; Чіпка в Пороха. З легкої руки: Чіпка в суді, спілкування із секретарем Чижиком, який просить хабара 50 рублів, щоб «поправити діло»; пиятика Чіпки в Пороха; повернення додому. Товариство: знайомство й дружба Чіпки з Матнею, Лушнею й Пацюком; пияцтво; Мотря в приймах у сусідки; «пропивання» нажитого Чіпкою (крім снопів пшениці). Сповідь і покута: сповідь Чіпки в Грицька Чупруненка й Христі; дарування снопів Грицькові; докори Матні, Лушні й Пацюка. Перший ступінь: розробка Матнею, Лушнею й Па-цюком плану пограбування хліба в пана; угода з Гершком щодо продажу вкраденого. Слизька дорога: убивство Чіпкою сторо-жа; Чіпка зі своїм товариством у чорній; хвилювання Христі за Чіпку; Чіпка і його товариші на волі. На волі: звільнення від кріпацтва піщан і звістка про відпрацю-вання панові ще два роки; обурення селян через їхню «дармову» дворічну працю на пана; звинувачення паном селян у «бунті»; приглушення селянського бунту становим. Сон у руку: сон Чіпки про вбивство сторожа; докори сумління Чіпки. Наука не йде до бука: повернення Мотрі додому; щоден-на праця Чіпки по господарству; дружба Чіпки з Грицьком; чутки в Пісках про крадіжки.

4 частинаНевзначай свої: нічні збіговиська злодіїв (і Чіпки з його товариством) у Максима Ґудзя. Розбишацька дочка: розмова Чіпки з Галею, з якої він дізнається про те, що Максим Ґудзь віддає Галю за москаля Сидора. Козак – не без щастя, дівка – не без долі: Чіпка вмовляє Сидора за гроші відмо-витися від Галі, виставляє всій роті могорич і домовляється з Грицьком про сватання Галі. На своїм добрі: сватання Галі, оглядини в Чіпки; вінчання й бучне весілля; переїзд Галі до Чіпки; радісне життя молодих; дружба Чіпчиної й Грицькової родин; зведення Чіпкою нового будинку; новий промисел Чіпки (перепродування полотна). Новий вік: нове пореформене життя; історія життя Шавкуна, який прибрав до рук цілий повіт (після
смерті пана Василя Семеновича Польського); піщани поважають Чіпку як господаря; вибори Чіпки в земство. Старе – та поновлене: обрання Чіпки в управу; компромат на Чіпку за колишні злодіяння (у нерозкритій давній судовій справі підозра за крадіжку пшениці в пана Польського й убивство сторожа); відсторонення Чіпки губернатором від управи «по неблагонадежности»; гнів Чіпки; смерть Максима Ґудзя. Лихо не мовчить: Явдоха Ґудзь, продавши свій хутір, переїздить після смерті чоловіка до Чіпки; сварки Явдохи
з матір’ю Чіпки; повернення Чіпки «до старого» (пияцтво з товариством Лушні, Матні й Пацюка); смерть Явдохи. Так оце та правда! Чіпка і його товариство вирізає Хоменкову родину («вісім безневинних душ»); смерть Галі; повідомлення Мотрі про скоєний сином злочин у волость; арешт Чіпки; конвой Чіпки до Сибіру через Піски.

Коментар:

під час поїздки до рідних Опанас Рудченко почув від візника історію про Василя Гнидку, ватажка розбійників, який чинив немало грабунків і вбивств. Цей факт письменник зафіксував у нарисі «Подоріжжя від Полтави до Гадячого». Пізніше почута історія лягла в основу повісті «Чіпка». Іван Білик (Рудченко), брат Панаса, розкритикував повість за її схематизм і невмоти-вованість вчинків головного героя, пореко-мендувавши поглибити соціальне тло твору. У результаті брати спільно почали працювати над удосконаленням твору, завдяки чому з’явився багатоплановий роман, який у першій редакції мав назву «Пропаща сила». Остаточною назвою роману стали словаз Біблії «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Книга Йова, 6: 5). Назва роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», узята з Біблії, не випадкова:завдяки їй роман постає як багатошаровий за своїм змістом – і як соціальний, і як психологічний, і як філософський твір. Щоб глибше зрозуміти роман, варто ознайомитися з Книгою Йова, у якій розповідається про життя й випробування Йова.

Про твір:

«будинок із багатьма прибудова-ми і надбудовами» (через складність композиції) (Іван Білик). Перший український соціально‐психологічний роман.

Цитати:

Генеральша:

  • «Генеральша за дорогу дуже втомилася, – сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі… навіть не глянула
    на кумедію… Так і пішов заряд даром! Піщани тільки забачили свою «молоду» ззаду, – високу, суху, як в’ялу тараню, – коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок…»
  • «Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова – сивим сріблом блищала…

Пан Семен Польський (Генерал)

  • «Був він небагатий шляхтич, служив у якомусь полку, терся по передніх вель-мож. За вірну службу нагородила його цариця великим селом Піски. Приїхав ясновельможний пан не сам, а з якимсь потертим, обтріпаним жидком Лейбою і об’явив піщанам, що тепер вони вже не козаки, бо Піски повністю належать йому. Люди невдоволено загули, загомо-ніли. Генерал підскочив до переднього і з усієї сили зацідив його у вухо, штовхнув у повозку жида, вскочив сам – і тільки його й бачили. Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» підняли піщани, а на другий день у Піски вступала рота москалів. Селяни полякалися і вже мов-чали, як генерал ходив із хати в хату та переписував своє добро.

Панич Василь Семенович:

  •  «Осівся Василь Семенович на батьків-ськім добрі. Перш усього звелів розпудити котяче царство. Годі йому роз-кошувати! Старих котів з кішками роздавали піщанам, мов гостинці од нового пана; а кошенятами, яких люди не брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано – зроблено… Потім того одпустили за двір Петра-лакея: паничеві буде одного Ивана. Дівчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерідко було сам у дівочу зайде, жартує з дівчатками. Тим тільки було й душу одводить, що ходить з рушницею та коли там з дівчатами побалакає. Найбільше йому подобалась Уляна. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві».
  •  «Його доньки були схожі на плащуватих циганок: з чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, самі чорні, як у сажу вимазані. Сидять у батька на шиї, як під шатром».

Покоївка Уляна:

  • «Невеличка дівчинка – сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, – нехай царствує! – похрестив»
  • «Уляна. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві».
  • «Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, які подарував панич, манатки; попрощалася з подругами, котрі її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через місяць – гуляли весілля. Уляна вийшла заміж за Петра Вареника – того самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три місяці послав бог Петрові сина Івана!»

Чіпка:

  • «На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовко-вий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс не-величкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі – теж гострі; лице дов-гобразе – козаче; ні високого, ні низького зросту, – тільки плечі широкі, та груди високі… Оце й уся врода. Таких паруб-ків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах…
  • «Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»; він ніколи не забував бабиної ради… Собі на лихо, рядом з добрими думками у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серці – і виростало до гарячої від-плати, котра не зна ні впину, ні заборони… Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала – не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця… Такому нема на світі нічого та-кого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні йому… Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його дратують…»

Лушня:

  • «Був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними усами, з карими веселими очима… Вони так і говорили у його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила – такий балакучий», був лакеєм при батьковому синові, карали, тому з доброї дитини Тимошки став злодіяка. Але іноді і його совість мучила. Страшно йому ставало від думки, що за все те віддячиться, хоч не на сім світі, то на тім, сором пік його. Тоді він, щоб погасити прометеїв вогонь у змученій душі, прихилявся до скляного бога: привчився горілочку вживати. За це били його добре, прогнали з горниць, поставили кучером».

Пацюк:

  • «Собі худощавий, низький, мишастий – справжній пацюк, такий і прудкий, говіркий, співучий – на селі перший співака».

Матня:

«Одрізнявся од усього товариства і норовом, й околом. Який завтовшки, такий навбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз, ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, і в тому покладав усю свою утіху».

Галя Ґудзівна:

  • «…Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротних дівчат. Маленька, кругленька, швидкай жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, – вона здава-лася русалкою…»
  • «У тонкій, білій сорочечці, в одній спідниці, з розпущеними косами, що, як дві га-дини, спадали на її білу шию і спускалися на мов виточені з білого мармуру плечі».

Мирін Ґудзь:

  • «…Січовик, уже немолодий чоловік, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем».
  • «Він ще довго після того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю – воювання. «Воював, – казав він, – з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою,а тепер воюватиму – з звіром!».

Максим Ґудзь:

  • «Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство. Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудь роздобути – все те йшло на гурт, на товариські пропої. Товариші душі в йому не чули».
  • «Старий Мирін часто брав онука на колі-на та розказував йому грізні повісті про давні чвари. Максим полюбив діда більше батька й матері. Старість побраталася з молодістю. Січовик удмухнув пил своєї душі в молодесеньку душу онука!»

Явдошка:

  • «Швендяння змалку по дворах, простя-гання христа-ради руки попідвіконню привчали дівчину не до праці, а до біганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене».
  •  «Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зірвати найбільше, а то – й підголити».

Грицько Чупруненко:

  • «От парубок! от хазяїн!».
  • • «…до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда».
  •  «…Ні лайки, ні сварки не чула їх простора, світла хата. Матері радили своїм дітям брати з них приклад» (про нього і Христю).
Записи створено 216

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.