“Кайдашева сім’я” читати скорочений переказ з цитатами

І

Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. В тому селі під однією горою стояла чимала хата Омелька кайдаша.

Одного літнього дня Омелько Кайдаш си-дів в повітці на ослоні й майстрував. «Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною».

Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під стіжки. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого – Лавріном. Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами.

«Карпо був широкий в плечах, з батьківськими кари-ми гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті».

«Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір».

Лаврін питає Карпа, кого той думає свата-ти, розмовляють, обговорюють дівчат.

Кайдашу не сподобалось, що сини нічого не роблять, а лише розмовляють. Він дорікнув їм, що вони «у святу п’ятницю» «паскудять язики».

Старий Омелько був дуже богоміль-ний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечірню, говів (постив) два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постити; він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала п’ятниця перед паликопою, ко-трого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде в воді потопати.

Але на батьків докір Карпо лише дошкулив йому згадкою про те, що Кайдаш «любить часто ходити до корчми».

Парубки далі розмовляли про дівчат, і ко-жен сказав, яку б йому хотілось Лаврін: «Коли я буду вибирать собі дівчину, то візь-му гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо». Карпо: «Мені аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку».

І Лаврін порадив Карпові сватати мотрю Довбишеву, бо вона «гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем». Лаврінові сло-ва запали Карпові в душу.

З хати вийшла маруся кайдашиха. «Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима,
з тонкими губами та блідим лицем. …за-молоду довго служила в дворі, у пана. куди її взяли дівкою.

Вона вміла дуже добре ку-ховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів».

Покликала синів і чоловіка полуднувати. Але Кайдаш не пішов, бо він тої п’ятниці мав постити (щоб не вмерти наглою смертю і не втопитись у воді). На дзвіниці вдарили в дзвін, Кайдаш кинув струга, перехрестився і пішов до церкви.

Кайдашиха нагадала йому зайти до пана по гроші за вози, бо завтра вони збирались в Богуслав на ярмарок. І попросила його не заходити до шинку, бо проп’є всі гроші.

Вийшовши з церкви, Кайдаш пішов до пана за грішми. Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шин-каря. Панщина поклала на кайдашеві свій напечаток.

Забравши гроші, Кайдаш пішов додому, але по дорозі таки зайшов у шинок. Там зустрів свого кума. Розмова Кайдаша з кумом про гору, яка потрощила Кайдашу не одного воза.

Кум радить взяти синів і піти розкопати шлях. Вже сонце зайшло, вже стало надворі поночі, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, і вже п’яний потягся додому. Кайдашиха не хотіла відчиняти йому двері, але відчинив Лаврін.

II

Другого дня Кайдаш з жінкою поїхав на яр-марок, звелівши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори, але вони не послухалися. Кайдаш довго не вертався додо-му. Карпо вирішив піти туди, де жила Мотря Довбишівна, бо думав про неї від вчора.

Довбиш був багатий чоловік; він жив на самому кінці села.

Розмова Карпа і Мотрі, з якої зрозуміло, що дівчина таки «з перцем».

«Мотря була висока на зріст, рівна ста-ном, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби на-мальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці,
в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи з злістю».

Вони розмовляли, жартували. Через Карпа Мотря перекинула горщик з глиною (якою мала мастити припічок і призьбу). Карпо стояв серед двору й осміхався. Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднюва-лось навіть тоді, як губи осміхались.

Скоро приїхали батьки Мотрі і Карпо швид-ко пішов додому.

Вдома Кайдаш спитав Карпа, де той був і чи він часом не розкопував шлях через гору. На що Карпо відповів: «Хіба я здурів, щоб гори розкопував… Цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Оце справді штука!.. Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів». Лаврін підтримав брата.

В неділю вранці перед службою Мотря Довбишівна прибиралась до церкви. Вона вдягнула всі квітки і стрічки, що мама, а мамі пояснила, що вони просто залежались і вона хоче їх провітрити. Але в неї була зов-сім інша думка. Карпо обіцяв для неї найнять музики. Вона сподівалася побачитися з ним у церкві.

Кайдаш з синами їхали возами, першим во-зом керував Карпо. Мимо проходила Мотря, Карпо задивився на неї, і віз перекинувся. Не встиг Кайдаш набідкаться, як задній

віз нагнався на передній і перекинувся. Вже задзвонили в церкві на «Достойно», як Кайдаш з синами впорався коло воза, одвіз снопи в двір, а на горі зостався тільки поламаний віз. Старий Кайдаш накинув свиту й пішов до церкви одмолюватись за свій гріх. За ним слідом пішов і Карпо, щоб подивитись на Мотрю.

Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. Мотря пообіцяла потім. Дівчата і парубки зібрались на гулянку біля корчми. Карпо найняв музики дівчатам. Усі ді-вчата здивувались. Ніхто не догадавсь, що він найняв музики для однієї Мотрі.

Карпо не говорив до Мотрі того вечора, вона була трохи сердити на нього. Але він наздогнав її, коли вона вже йшла додому
і спитав, чи вона вийде до нього в садок. Мотря: «Хто тебе знає, чи ти гордий, чи ти пишний, чи гордо несешся? Я не знаю, чи ти мене вірно любиш, чи з мене смієшся. Ще й слави на все село наробиш». Карпо: «Я не гордий, я не пишний і гордо не несуся. Я тебе, Мотре, щиро люблю і з тебе не сміюся». Мотря стала якась добріша і ласка-віша, пообіцяла вийти в садок після вечері.

Минуло неділь зо дві. Вже кінчалось літо. Перед самим Семеном Карпо заслав до Мотрі старостів. Старости заміняли хліб; Мотря не цуралася Карпа.

На Семена старий Кайдаш надів нову чор-ну свиту, засунув за пазуху паляницю, взяв у руки ціпок і пішов з своєю жінкою до Довбишів у гості. Кайдашиха вбралась, як у не-ділю, в горсет, в жовті чоботи, в нову білу свиту, ще й засунула в рукав білу хусточку. Довбиші були багатенькі, і Кайдашеві хоті-лось себе показать перед багатирями.

Довбишка виглянула в вікно й догадалась, що Кайдаші йдуть на розглядини. Вона миттю підготувалася. Далі відбувались ці розглядини в Добишів.

Кайдашиха сіла коло стола на ослоні. Хазяйка просила пересісти її за стіл. Кайдашиха пересіла з ослона на лаву. Вона дуже церемонилась і була прохана. Пробуваючи на службі в панів, вона набралась од їх чимало пишання. Хазяйка таки вмовила її сісти на покутті (найпочесніше місце за столом).

Кайдашиха говорила дуже «солодко», але Мотря їй не вірила.

Потім Кайдашиха ще дуже трошки пила горілки, ніби не любить її, – пишалась. Вона дуже любила чванитись і почала розказувать, як її шанували пани та попи. Розказуючи, вона вжила слово «проше».

З того «проше» сміялись по всьому селі і дражнили через те слово Кайдашиху пані економшею.

Та згадка за панський двір навела думкупро недавню панщину, навела сум на всіх. [тобто розповідається про часи ПІСЛЯ панщини, коли вже пройшли реформи, тобто – пореформені часи]

Потім Кайдашиха ще вихваляла своїх синів: «На цілому світі нема таких слухняних дітей, як мої сизопері орли». А Кайдаш обі-цяв для Карпа «приробити хату через сіни».

ІІІ

Після другої Пречистої Карпо повінчався з Мотрею, весілля гуляли чотири дні.

Наступного дня після весілля свекруха розбудила Мотрю дуже рано і почала навчати, як розкладати вогонь у печі та варити обід, ніби та цього не вміла, і задала ще багато іншої роботи, а сама лежала, мовби незду-жаючи. Кайдашиха встала, коли вже розвиднілося, і знову почала навчати невістку, сама «не беручись ні за холодну воду».

Вона дурила Мотрю, що нездорова, бо була рада мати в домі «добру робітницю» та коман-дувати нею. Мотрі це не сподобалось. Спо-чатку вона терпіла, а потім почала гостро відповідати, що не може надвоє розірватися, щоб усе встигнути. Зрозуміла, яка недобра її свекруха, і що «під її солодкими словами ховається гіркий полин». Але Мотря була не з таких, «щоб комусь покорятись».

Другого дня Кайдашиха знову охкала і примусила невістку зробити всю роботу: зварити обід, спекти хліб. Потім ще й дорікала, що борщ вийшов недобрий. Мотря не стрималася і відповіла, що їй не дуже допомагали, а сама вона всього не встигає. Свекруха здогадалася, що невістка не змовчуватиме.

У суботу було багато роботи, Кайдашиха знову нічого не робила, тільки стояла над Мотрею та приказувала, що вона не так ко-мин маже. Тоді Мотря сказала, що у матері, бувало, все добре в неї виходило, а тут ніяк не вгодиш. Кайдашиха стала навчати, щоб невістка слухала її та приглядалася, бо вона багато чого в панів навчилася.

Через тиждень Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком і орудувала нею, як най-мичкою, ще й кричала та дорікала.

Коли настали довгі пилипівські ночі, жін-ки піднімалися дуже рано, щоб прясти на полотно. Мотря встала й почала прясти, хлопці теж повставали і м’яли ногами коноплі, а Кайдашиха продовжувала спати. Мотря поставила обід варити, стала прати сорочки.

Робота горіла в її руках. А свекру-ха навіть хати не замела. Мотря ж виріши-ла, що й вона не буде замітати. До вечора в хаті було повно сміття і це помітили чоло-віки. Кайдашиха пожалілася Карпові, що його жінка нічого не робить і не слухає її, навіть кричить.

Карпо зробив зауваження Мотрі, але та відповіла, що робить на цілу сім’ю одна, вже й рук та ніг не чує. Кайдашиха зрозуміла, що невістка не буде слух-няною та покірною, і сказала синові, щоб не дуже тягнув руку за жінкою, бо вона й ним буде командувати. Карпові було жаль і ма-тір, і жінку.

Поки Мотря прала білизну на ставку, мати наварила вечері. Мотря хотіла допомогти накрити на стіл, але Кайдашиха відігнала її, грубо вилаяла. Мотря не сіла вечеряти зовсім. Вона почувала себе сиротою в чужій сім’ї.

Наступного дня Мотря, вимітаючи сіни, почула, як Кайдашиха говорила з кумою, та все про неї. І посаг у неї малий, і скриня порожня, і сама роботяща тільки за обідом, не вміє нічого робити, довелося всього учи-ти. І вранці не добудишся, спить, здорова, як кобила… Невістка не витримала й крик-нула: «Од кобили чую! Ще й однієї сорочки не справили мені, а вже судите на все село!» Кайдашиха від сорому не знала де дітись.

Мотря вирішила, що тепер вона покаже свекрусі, і вранці не стала вставати, кажучи, як і Кайдашиха колись, що нездужає. Маруся побачила, що Мотря дражнить її, розсердилась. Звернулася до свого чоловіка, але той звечора прийшов напідпитку і спав як убитий, а тоді став кричати зі сну як рі-заний, бо йому приснилося щось страшне.

Свекруха з невісткою припинили сварку, але обід стояв недоварений, а хата неметена. Жінки посідали кожна собі латати сорочки. Кайдашиха лаялася й погрожувала, Мотря не змовчала і сказала, що вони повинні усе робити порівну.

Кайдашиха поскаржилася старому Кайда-шеві, той розсердився, хотів навіть ударити невістку, але Карпо сказав, щоб батько не чіпав Мотрі, бо в неї є чоловік. Омелько ще дужче розсердився і став погрожувати, що й Карпові дасть.

Син гостро відповів, що не дасть, бо він уже не маленький. Кайдаш зрозумів, що Карпо не жартує, сплюнув і вийшов, грюкнувши дверима. Хату замітав Лаврін, а жінки сіли вишивати, і «од злості» такого наплутали, що потім довго довелося розплутувати та випорювати.

З того часу вони не мирилися. Кайдашиха кричала на Мотрю, а та огризалася. До Різдва Мотря ждала, що свекруха подарує їй якусь одежину, але та відрізала тільки полотна на запаску. Гарне тонке полотно й рушники вона сховала собі в скриню, ще й замком замкнула, хоч пряли вони разом з Мотрею. Мотря пожалілася Карпові, що їй нічого мати не справляє, і вона ходить, як старчиха.

Після того Кайдашиха привезла невістці хустку і матерію на спідницю, але вони були такі чорні та убогі, що Мотря тільки зітхнула й відкинула обновки геть.

IV

Настало літо. Тепер усі менше часу прово-дили в хаті і колотнеча стихла. Кайдаші вижали свій хліб і пішли до пана заробля-ти снопи. Карпо з Мотрею жали швидко і нажали більше кіп, ніж батьки.

А восени Мотря народила сина. Карпо ніби виріс у своїх власних очах, став вважати себе за хазяїна, рівного батькові. Кайдаш був радий онукові і обіцяв справити моло-дій родині хату через сіни. Дитина трохи помирила невістку зі свекрухою, яка купа-ла й сповивала, колихала онука.

Карпо й Мотря, заробивши улітку більше хліба, знали, що тепер їдять свій, а не батьківський. І полотна Мотря напряла більше, але Кайдашиха усе сховала в свою скриню.

Коли стали шити сорочки, Маруся всім покроїла з товстого полотна, а собі з тонкого. Мотря спитала, чому ж вона і їй не відрізала такого. Кайдашиха відповіла, що їй грубе полотно ріже тіло, крім того, вона ж до панів ходить, їй не можна в простому.

Мотрі здалося, що вона аж постаріла в новій грубій, погано вибіленій сорочці. З того часу молода жінка стала прясти собі окремо і ховати у власну скриню. Кайдашиха це помітила і стурбувалася, адже вона пряла ліниво, і невістка могла все прядиво швидко випрясти. Ось і сказала Мотрі, що це її прядиво. А невістка відрізала: «Прядиво
таке ваше, як і моє. Хіба я не брала конопель, не мочила, не била на бительні, не терла на терниці, може, більш од вас

Кайдашиха замовкла і вирішила, що Мотря мститься їй за товсті сорочки. Та коли невіст-ка дістала зі скрині десять товстих починків [нитки, намотані на веретені] і стала мотати їх на мотовило, свекруха зрозуміла, що то вже не жарти, і схопилася за мотовило, кажучи, що воно її.

Жінки підняли такий страшенний крик, сіпаючи мотовило кожна до себе, що чоловіки позбігалися до хати і дивувалися, через що сварка, а старий Кайдаш аж кочергою замірився. Потім вихопив мотови-ло, побив його на шматки і став лаяти Мотрю, що через неї така буча в хаті, хотів навіть ударити, але Карпо заступився.

Батько накинувся на сина, той просив не робити цього, відступитися. Кайдаш розлютився, знову кинувся у бійку, але Карпо так його штов-хнув, що той упав навзнак і ноги задер. Мати з Лавріном кинулись обороняти Кайдаша.

Коли трохи втихомирилось, Кайдаш сказав, що відділить Карпа, а Мотря підказала, що хай спершу зробить для них з матір’ю два мотовила.

Ображений поведінкою сина, Омелько пі-шов у шинок запивати свій сором.

Наступного дня старий Кайдаш вніс у хату два мотовила, і Мотря радісно стала мотати починки й ховати у скриню. Свекруху брала злість. Через день Мотря позамочувала тільки свої з Карпом сорочки, а Кайдашисі довелося мовчки самій прати свої, бо вона боялася нової колотнечі.

Одного разу Мотря спекла невдалий хліб, ще й борщ вийшов недобрий. Усі стали висловлювати своє невдоволення, а Лаврін ще й коника зліпив з хліба. Цього вже Мотря не знесла, кинула ложкою об стіл: «Лаяли, били, а це вже знущаєтеся наді мною

З того дня невістка вирішила варити окре-мо на свою сім’ю. Поставила два маленьких горщики в піч, а свекруха вилежувалась, думаючи, що обід вариться на всіх.

Коли вона встала й побачила, що це не так, зчинила крик. Позбігалися чоловіки. Кай-дашиха стала тикати всім у вічі малим горщиком з кашею, а потім викинула його в помийницю. Мотря ж схопила та кинула свекрусі під ноги миску з борщем.

Чоловіки плюнули та повиходили, а хазяй-ки мовчали, тільки сало в печі шкварчало сердито та голосно.

Мотря підмела в хаті черепки і побігла жалітися своїй матері.

Сварки в Кайдашевій хаті не перестава-ли. Свекруха з невісткою не розмовляли по три дні. Мотря не давала бавити онука Кайдашисі, хоч та його дуже любила, тому Маруся була вимушена підходити до свого улюбленця лише вночі.

Кайдаш побачив, що треба справді відрізнити синову сім’ю. Він боявся Карпа. Докупили дерева; Мотря посіяла пшеницю на місці нової хати, вона добре зійшла, а це значило, що тут чисто.

Влітку нову хату освятили і молоді пішли туди жити. Мотря вимазала хату і половину сіней, при цьому голосно співаючи на злість свекрусі. Карпо забажав відділитися і з худобою та полем, щоб бути справжнім господарем. Батько, хоч і застерігав його, мусив наділити сина хазяйством.

V

Перед зеленими святами Кайдаш послав Лавріна до млина. Хлопець їхав понад Рос-сю і милувався навколишньою природою. Надвечір борошно змололи, і коли Лаврін став збиратися додому, ненароком побачив дівчину, яка була схожа на велику червону квітку. Він задивився на її вроду. «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як стру-на, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина».

Замість того, щоб їхати дорогою додому, Лаврін повернув на пригірок за дівчиною. Догнав її, спитав, з якого вона села, але та жартома відповіла, що старий буде, коли багато знатиме, проте й сама задивилася на молодого веселого хлопця.

Вони стали розмовляти, і дівчина сказала, що звуть їїмелашкою, а батька – Охрім Балаш, вона полола панські буряки. Лаврін забув про все і дивився лише на дівчину, думаючи, що такої гарної немає у всіх Семигорах. Лаврін поїхав аж до самих Бієвців, села, де вона жила, і Мелашка показала йому свою хату: малу й стару. Видно було, що сім’я жила убого.

Хлопець сказав, щоб дівчина прийшла на побачення до млина, а він прийде обов’яз-ково, хоч би батько його й прив’язав. Додому Лаврін повернувся опівночі, і Кайдаш роз-сердився на нього.

Після цієї зустрічі Мелашка була як у яко-мусь чарівному сні. Робота падала з рук. Дівчина мала поетичну душу, ласкаве сер-це, і їй хотілося співати.

Другого дня, в неділю, Лаврін ледве дочекався вечора. Взяв сопілку і полетів, як на крилах, до млина. Мелашка сиділа на камені, засмутившись, що хлопця довго немає.

Вони стали любо розмовляти, розказувати одне одному про себе, про сім’ю. В їхніх серцях розгорялася любов. Закохані домовилися зустрітися на вулиці, де збира-ються хлопці та дівчата.

Місцеві парубки одразу помітили чужого і стали вимагати могорича, або вони про-гонять його киями. Лаврін знав цей парубоцький звичай і повів хлопців у шинок, а потім у згоді з ними вернувся на вулицю.

Незабаром прибігла Мелашка. У розмовах та милуванні вони достояли до світанку.

Так ходив ночами Лаврін до Мелашки, поки Омелько не почав лаяти його, що він десь бродить, потім на роботі спить на ходу й після обіду завалюється спати десь у клуні. Батьки вирішили, що треба його оженити, але боялися знову натрапити на норовливу невістку.

Лаврін признався, що зустрів милу аж у Бієвцях, ходить туди на вулицю і хоче одружитися. Мати сказала, щоб засилав старостів, а вони з батьком поїдуть на розглядини.

Лаврін так і зробив: взяв двох старостів і пішов. Батько Мелашки спочатку не пого-джувався, бо дівчина ще молода, крім того, наставали жнива і потрібна була робітни-ця. Потім, побачивши сльози дочки і згадавши, що вона пізно поверталася з вулиці, погодився.

У неділю старі Кайдаші, причепурившись, зібралися їхати на оглядини. Мати все роз-питувала в Лавріна, чи ж гарна хата в Ба-лашів, чи добрі вони хазяї.

Хлопець відпо-відав, що кращих за них немає і в їхньому селі, бо йому справді так здавалося. Кайдашиха одягла усе найкраще, веліла намостити повище сіна і їхала, не вітаючись з людьми, гордовито виблискуючи новими жовтими чоботами–сап’янцями.

Маруся на кожну велику хату думала, що то Балашова, але та була аж у кінці села, що називався Западинці, і де не видно жодного пристойного дому. Дорога пішла то яром, то горою. Лаврін не встиг попередити матір, щоб злізла з воза, бо далі була крута
гора.

Воли понеслися, віз перекинувся і з нього викотилася Кайдашиха. Вона кричала на весь яр, тому що була вся у сіні,
пилові й подряпала чоботи. Мати ледь очепурилася і поїхала, лаючи сина і говорячи, що тут, мабуть, одні старці живуть.

Балаші були бідно вдягнені, але гостей зу-стріли привітно, запросили до хати. Двері були низькі, Кайдашиха, думаючи гордо підняти голову, сильно вдарилася об одвірок і прокляла все на світі. Хата виявилась дуже невисокою, з темними віконцями, увігнутою і підпертою стовпом стелею.

Кайдашиха, не церемонячись, сіла на покуті.[згадайте, як вона поводилась в багатих Довбишів] Потім, побачивши малих Мела-щиних братиків та сестричок, пом’якшала: вона любила дітей. Тоді забідкалася, що не взяла малим гостинця і дала їм по монеті.

Діти грошей ніколи не бачили, і не знали, що з ними робити, навіть пробували над-кусити. Балашиха випровадила їх надвір і стала думати, чим пригощати сватів. Мелашка порадила зварити вареників із суницями, що вона принесла з лісу, та полуницями.

Кайдашиха дивилась на маленьку проворну постать дівчини і думала, що невелика з неї буде вдомі поміч. Варени-ки вийшли дуже темні, і Кайдашиха виїла тільки полуниці, а тісто покинула в мисці. Потім не втрималася і «розпустила на всю хату мед своїм язиком».

Коли Кайдаші поїхали надвечір, мати ска-зала Мелашці, що їй, мабуть, буде важко у такої гордої свекрухи.

Через тиждень після оглядин Лаврін по-вінчався з Мелашкою і привіз її в батькову хату.

VI

Мелашка тиждень жила, як у раю, не помічаючи п’яного свекра і неласкавих поглядів свекрухи, милуючись з Лавріном за пасікою.

Кайдашиха незлюбила Мелащиних батьків, бо як тільки бралася за голову, згадувала ґулю і свою поїздку в Бієвці. Мелашка була молода і негожа до важкої роботи, а Кайдашисі дуже хотілося на старості полежать та відпочити. То ж вона лише тиждень змовчувала, а далі стала лаяти і глузувати з невістки.

Одного разу Кайдашиха сказала Мелашці замісити діжку з тістом, але та була така велика, що молодичка не діставала дна. Кайдашиха стала глузувати з неї, приму-шуючи Лавріна то стільчик підставити, то витерти лоб від поту, то втерти носа своїй жінці.

Увійшов голодний Кайдаш, побачив, що обід ще не готовий, і став гримати. Кайдашиха усе показувала на Мелашку, мовляв, понабирали таких невісток незугарних. І кинулася сама місити тісто. Мелаш-ка вимішувала лемішку [кашеподібна мучна страва, найчастіше з гречаного борошна]і зламала, поспішаючи, копистку [мішалку]. Свекруха знову зі злістю її вилаяла.

А тут другий раз увійшов Кайдаш і став кричати на жінок, що вони й досі не впора-лися з обідом, і послав до Мотрі позичити хліба. Кайдашиха закричала на Мелашку, щоб та не сміла цього робити, бо ноги попе-ребиває – у Мотрі й снігу торішнього не ви-просиш. Мотря це почула через відчинені двері й собі зарепетувала, щоб ніхто не смів на її поріг ступати, бо теж ноги поперебиває.

Хліба довелось позичати у сусідів. Коли Мелашка йшла по хліб, садок і все навколо для неї неначе пов’яло. А як йшла назад, угледіла Лавріна, той утішив її ласкавими словами – все знов ніби розцвіло.

Знову почалася в Кайдашевій хаті колотне-ча. Кайдашиха стала ще більш лайливою, щодня нападала на Мелашку. Мотря теж її недолюбливала, бо молодша невістка жила разом із свекрухою.

Настали жнива. Кайдашиха запрягла Ме-лашку до роботи. Молодичка вже скучила за Бієвцями, за своєю доброю матір’ю. Просилася в гості, але свекруха не пускала.

Лаврін помітив, що Мелашка журиться за домівкою і пообіцяв відпроситися в батька.

Нарешті Кайдашиха пустила невістку до родини, дала на гостинець пухку паляни-цю, приказуючи, що там такої і не бачили, а Мелашці вона здалася важкою, як камінь.

Ступивши на батьківський поріг, Мелашка залилася дрібними сльозами, і мати зро-зуміла, як важко живеться її дитині, але нічого не зробиш, треба звикати. Балаш став частувати зятя, а мати з дочкою пішли в садок, і Мелашка виплакала там усі свої сльози, розповідаючи, що скубуть і клюють її, як лихі шуліки голубку. Мати порадила не потурати свекрусі, не мовчати, як це ро-бить Мотря.

Другого дня Мелашка вирішила вимести тільки половину сіней і не виносити Мотрине сміття, як це робила раніше. Таким чи-ном, здобула собі ще одного ворога.

Коли прийшла зима, Мелашці стало ще важче, бо свекруха скидала всю важку ро-боту на неї, п’яний свекор зганяв на ній злість, а через сіни шипіла Мотря. Лаврін уже й втомився за неї заступатися.

Настав страсний тиждень. У великий понеділок до Кайдашів зайшла баба Палажка Солов’їха. Вона була дуже богомільна і щороку їла паски в Лаврі. І тепер вона збиралася йти до Києва, але, щоб було веселіше і безпечніше, вирішила зібрати собі попут-ників. Сподівалася умовити Кайдаша.

Палажка розповідала про рай для тих, хто їсть щороку в Києві паску, про благослові-ння на ту сім’ю, звідки вийшов прочанин. Мелашка слухала, широко розплющивши очі. Потім стала гаряче просити свекруху, щоб та відпустила її з бабою. Кайдашиха вагалася, бо було багато роботи. Але її про-сила і Палажка, кажучи, що буде великий гріх, якщо не пустить. Кайдаш теж підтримав Мелащине прохання. 3

Отже, наступного дня Мелашка, кланяю-чись і прощаючись, взявши торбу з паскою, крашанками та іншим харчем, вирушилана прощу в київ разом з іншими молоди-цями. Вона почувала себе вільною і щасливою.

Йшли день, ночували в добрих людей. Другого дня опівдні піднялися на гору з моги-лою, звідки був видний Київ з церквами
та дзвіницями. Стали молитися, а баба Палажка розказувала й показувала, де яка церква.

Надвечір прийшли на заставу, де стояла черниця з монастиря Фрола і Лавра і вмовляла прочан іти саме в їхній монас-тир. Баба Палажка гордо відмовилася і по-вела односельців у Лавру. Мелашка була вражена розмірами і красою дзвіниці, яка, здавалось, впаде і розчавить її. У церкві було море вогнів, ченці співали страсні пісні, які брали за душу і викликали сльози. Мелашці здалося, що вони оплакують і її власне горе.

На другий день баба Палажка повела мо-лодиць по церквах. До них пристали ще й інші, і йшли, наче сліпці за поводирем. Обходили безліч церков. Прикладалися до святих мощей та давали гроші черницям. У велику п’ятницю Палажка повела про-чан на Поділ до Братського монастиря, там і заночували.

Мелашку помітив якийсь чернець і слідкував за нею. Вночі хотів її знайти, але помилився й натрапив на бабу Палажку, став її обнімати й цілувати. Бабі здалося, що це чорт її спокушає, вона пере-лякалася і закричала. Чернець втік.

А баба сокрушалася, що знову грішна і доведеться ще раз сповідуватись. Тепер вона боялася ночувати надворі і повела прочан туди, де є комори для нічлігу. Поки Палажка спові-дувалася, Мелашка сиділа на церковних східцях поряд з проскурницею [жінка, що випікає проскури] і важко зітхала.

Вона здумала, що треба повертатися додому, в пекло. Проскурниці сподобалась молодичка, і вона стала розпитувати. Мелашка розказала їй про своє горе і раптом вирішила, що може тут зостатися. Попросила стару жінку взяти її за наймичку. Та погодилась і відвела молодичку додому. Мелашка при-ступила до роботи: викачувати тісто для проскур у цій гарній, затишній оселі.

Тим часом Палажка вистояла службу, хоті-ла вести прочан у печери, але раптом помітила, що немає Мелашки. Стали її шукати й чекати, потім вирішили, що вона пішла з другими людьми, й поспішили в печери, а після й у Лавру. Кілька разів поверталися на Поділ, але Мелашку так і не знайшли. Пошукали, почекали, попитали в людей та так і повернулися додому без неї.

Баба Палажка боялася сказати про те, що сталося, Кайдашам та й сиділа тихо вдома, але чутка вже пішла селом. Її донесла до Кайдашів баба Параска Гришиха, лю-тий Палажчин ворог.

Параска намовляла Кайдашиху піти у волость скаржитися та набити Палажці морду, щоб не бралася водити молодиць, бо тепер усі знають, яка вона свята, і розказала про комедію з обні-манням та цілуванням тієї ночі, мабуть, із самим чортом.

Лаврін обімлів і сказав матері, що це через неї Мелашка їх покинула, і коли щось трапиться, то він їй цього не подарує.

Кайдаші пішли до Палажки і стали допи-туватися, де вона поділа Мелашку. Баба Палажка відгризалася, що та не мала дитина, нікого вона не заводила нікуди.

Зчинилася сварка. Лаврін лаявся та допи-тувався, а Параска підтакувала та раділа, що так дісталося її суперниці. Закінчилося тим, що Палажка з Параскою побилися граблями. Баба Палажка заголосила і запла-кала, кажучи Кайдашисі, що саме через неї Мелашка покинула дім.

Баби почали битися, тикати одна одній дулі та обзиватися, поки старий Кайдаш їх не розійняв. Зчи-нився великий крик, збіглася вся вулиця. Кайдаші таки потягли Палажку у волость. Волосний вилаяв бабу, але йти до Києва не присудив, бо Мелашка не маленька, сама має розум у голові.

Лаврін чекав, що жінка повернеться, але вона не верталася. А прочани наганяли страху, розказуючи про різні нещасні ви-падки, що трапляються з подорожніми. Чутки дійшли до Бієвців, і Балаші при-бігли, ридаючи, до сватів.

Навіть Карпо з Мотрею, забувши про ворожнечу, зайшли до хати і сумували з усіма. Кайдашиха уже відчувала свою провину і жалкувала, що так поводилася. Вирішили йти до Києва шукати Мелашку.

А вона тим часом служила в проскурниці і жила, як у Бога за пазухою. Робота неваж-ка, харч добрий, ніхто не лає, не гризе. Одне тільки: нудьгувала за Лавріном. Одного разу вона так залилася слізьми, що проскур-ниця запитала, за чим вона плаче: за селом, за матір’ю чи за чоловіком, і порадила повернутися.

Але молодичка згадала про свекра та свекруху і сказала, що не повернеться. Вийшла надвір, розгледілась і побачила семигорських молодиць, хотіла кинутись, розпитати, та ледве стрималась. На душі лежав камінь, Мелашка думала, що чинить гріх, мучачи себе й чоловіка. На другий тиждень Мелашка стала потроху привикати й сама не знала вже, що їй робити.

Тим часом Кайдаші прийшли до Києва, обходили усі церкви і розпитували про Мелашку. Нарешті потрапили до церкви, біля якої жила Мелашка. Проскурниця на східцях продавала проскури. Мелашка вибігла з пекарні і хотіла щось спитати хазяйку. І раптом побачила Лавріна – блідого та смутного.

Потім свою матір і… свекруху. Її як крижаною водою облили. Потім ще раз глянула на Лаврінове лице і не витримала, кинулася до нього і заридала, як мала ди-тина. Люди їх обступили навкруги.

Мелашка розказала, що служить у наймах, а проскурниця пожалкувала, що піде від неї така добра й робоча наймичка. Кайда-шиха пообіцяла не казати жодного лихого слова, аби тільки невістка повернулася.

І дотримувала його: обсипала Мелашку ме-довими словами, купила обновки.

А незабаром молодичка народила сина.

VII

У Кайдашевій хаті настав мир: свекруха помирилась із невісткою. Зате надворі, між батьком та Лавріном, почався нелад. Лаврін перестав слухати батька, йому самому хотілося господарювати. Окрім того, старий Омелько пропивав у шинку всі гроші, зароблені разом із сином, і тому все важче було покорятися лайливому батькові.

Якось старий Кайдаш звечора сказав Лаврінові косити ячмінь, а той вирішив їхати до млина. Наступного дня пішов на поле, не питаючи батька. Той образився і подумав, що синки швидко заженуть його на піч.

З того часу Лаврін забрав господарство у свої руки. Батько майстрував, заробляв гроші і щовечора вертався з шинку п’яний.

Одного разу в церкві Кайдашеві здалося, що заспівали разом з дяком ангели і всі образи заворушилися, заспівали. Ожила
й картина страшного суду. А на вулиці його ніби покликав за собою якийсь чоловік з туману, і Кайдаш пішов за ним.

Дійшов до греблі і лише тоді спам’ятався і здивувався, навіщо він сюди прийшов. Повернувся додому зляканий і задуманий. У понеділок знову випив, і тепер за ним ходили, не відстаючи, чорні хлопчики з ріжками. Вони були скрізь: і на подвір’ї, і на вулиці, і верхи на череді. Кайдаш став косити кропиву, бо там
було повно чортів, а сини й невістки стали глузувати з нього. Кайдашиха ж почала лаятися. [«допився до чортиків»]

Кайдаш зайшов до хати, але йому здалося, що за столом сидить чумак, якого він бачив у молодості, і покійний батько. Став з ними розмовляти. У хаті всі стривожилися. Уже було не до сміху. Покликали сусідів і ті умовляли старого помолитися та лягати спати. Мотря побігла за знахаркою бабою Палажкою, про сварку з якою вже й забули.

Баба Палажка прийшла і почала нашіпту-вати та примовляти, виконуючи при цьому різні магічні дії. Але вони нічого не змінили. Кайдашиха послала чоловіка до священика. Кайдаш розповів йому усе, замовив молебень, говів. На деякий час це допомогло, Омелько перестав пиячити, але потім Кайдаш знову не витерпів і почав заходити в шинок.

Однієї місячної ночі Кайдашеві знову при-видівся чумак. Старий почав з ним говорити і пішов за ним на вулицю, через село і греблю, потім зайшов у ліс. Там йому вви-жалися вогняні квіти і зайчики. Кайдаш підняв голову, стукнувся та й… прокинувся. Він стояв в одній сорочці серед густого незнайомого лісу.

Ледь знайшов дорогу до млина. Повернувся додому, а жінка думала, що він знову п’яний десь волочився і почала лаяти. Кайдаш сказав, що його водила нечиста сила. Раптом побачив чор-тів на печі, схопив макогона і став лупити ним, аж шматки глини посипалися.

Родичі поперелякувалися, вивели батька надвір, як він просив, покропили хату свяченою водою, запалили свічки перед образами. Насилу Кайдаш заспокоївся. Хотів лягти, але у ліжку йому скрізь ввижалися павуки.

Через тиждень привид‐чумак завів Кайда-ша на греблю, а вранці того знайшли уто-пленим. [а пам’ятаєте, Кайдаш дуже постив у «святу п’ятницю», щоб не втопитись…]

VIII

Поховали сини Кайдаша з великою честю. На четвертий день стали ділити спадщину. Карпо сказав, що батько мало відрізав йому городу, тож треба поділити його порівну. Вирішили не йти у волость, а зробити це самим.

Тільки поділили, прибігла Мотря і зміряла все очима. Їй здалося, що Лаврінова частка більша. Вона скинула пояс і стала перемі-ряти. Лаврінів город справді виявився, за її міркою, на один пояс вздовж і на два пояси впоперек більшим. Мотря здійняла крик, репетуючи, що це так свекрушище їм намі-ряла. Почали переміряти. Мотря, як міря-ла у себе, то пояс натягувала, аж тріщав,

а коли в сусідів – то стягувала. Город пере-міряли Кайдашиха з Мелашкою, і вийшло порівну. Мотря була сердита, що не на її вийшло. Вона причепилася за пасіку, потім за садок, бо у Лавріновій частці було більше дерев. Кричала, що треба йти у волость, хай їх розсудять там.

Карпо теж сказав, щоб йому дали половину пасіки і половину худоби. Тоді Кайдашиха нагадала, що і їй належить якась частка,
а крім того, припомнила, як Карпо бив батька кулаками в груди.

Пішли у волость, а там присудили Лаврі-нові усе батьківське добро, бо Карпо забрав свою частку вже давно. Мотря як почула це, то ледве не скрутилася.

Від того часу не стало миру між Кайда-шенками і їхніми жінками. Достатньо було іскорки, щоб сварка спалахнула з новою силою.

Одного разу Мелашка підмела сіни, наме-ла купу сміття і пішла за рядниною, щоб винести його. У цей час нагодилася Мотря і стала кричати, щоб Мелашка не мела їй до порога, лаяти та ображати. Мелашка не змовчала, закричала, що вона їй не свекруха і хай не вказує. Схопила деркача і ним розкидала сміття прямо на Мотрині стіни і вікна. Вибігла ще й Кайдашиха.

Жінки вчепилися за мітлу, поки та не розлетіла-ся на шматки. Чоловіки й собі повибігали, й ледве розборонили та порозганяли моло-диць. Мотря репетувала, щоб Карпо «одривав» хату, (щоб були окремі входи, бо до цього в них був спільний вхід і сіни) бо вона не може так жити. Взяла з калюжі грязь і стала обкидати Мелащину хату. Кайдашиха теж закричала, щоб Лаврін «одривав» хату і побігла жалітися у волость. За нею прибігла Мотря і теж скаржилася. Волосний слу-хав‐слухав, плюнув та й повиганяв їх.

Того ж вечора Кайдашиха почула, як на горищі закричали і кинулися з сідала кури. Подумала, що то якийсь звір чи злодій, вискочила з лампою у сіни. На горищі хтось був із світлом. Лаврін заглянув туди і поба-чив Мотрю з куркою в руках. Вона сказала, що впіймала свою курку на їхньому сідалі, і щоб він повернув ті яйця, які ця курка давно несе у них. А сама лазила по гніздах і збирала тим часом яйця за пазуху. Одна курка впала і погасила світло. Мотря стала спускатися, а Лаврін усе ще стояв на драбині. Молодиця вдарила його п’ятою в зуби, потім другою в носа. Лаврін закричав і став трясти драбину, а потім прийняв її. Мотря повисла на стіні і зарепетувала, бо в одній руці у неї була курка, а в пазусі – яйця, і вона боялася їх потовкти. Вискочив Карпо, штовхнув Лавріна і матір та врятував свою дружину.

Другого дня Кайдашиха пішла до свяще-ника жалітися, і розказала усе не так йому, як матушці. Та передала гостинців для ба-биних онуків: солодкі коржики та бублики.

Кайдашиха роздала гостинці Мелащиним дітям, це почули Мотрині діти й собі повибігали в сіни. Баба пригостила і їх. А Мотря закричала, щоб вони не брали нічого у баби‐злодійки і повикидала бублики. Діти стали обзивати Кайдашиху, як чули від матері, а та тільки заплакала.

Того ж дня Мотрин хлопець напився води з Мелащиної діжки і розбив випадково кухоль. Кайдашиха наробила галасу і роз-била Мотрин кухоль. Тоді Мотря забігла до Лаврінової хати і розбила горщик. Кай-дашиха побігла до Мотрі і розбила велику макітру.

Мотря й собі вскочила до сусідів і пройшлася кочергою по полицях з горш-ками та мисками, тільки черепки посипались. Чоловікам здалося, що жінок покусав скажений собака, вони кинулись обороняти посуд. Ледве розборонили жінок, але ті продовжували лаятися, докоряти одна од-ній. Кайдашиха, як доказ своєї правоти, тикнула Мотрі дулю, але попала не до носа, а в око.

Мотря вхопила деркача і сунула його межи очі свекрусі так, що виколола око. Мелашка з Лавріном стали захищати матір, пхнули Мотрю, а Карпо кинувся на Лавріна. Лаврін розлютувався, поліз на стріху і став скидати покрівлю з Карпової хати – «одділятися». Кайдашиха розмазала кров побільше і побігла позиватися у волость, наробивши галасу на все село.

Громада присудила Карпові «одірвати» свою хату і поставити окремо на городі, ґрунт розділити порівну, а Мотрі – таки від-сидіти два дні в холодній.

Після того стара Кайдашиха заслабла і ос-ліпла на одне око. Вона все питалася, від чого в них почалася така колотнеча? Вирішила освятити хату, зайшли й до Карпа, бо матері було усе‐таки шкода сина.

Хату «одірвали», розгородили тином двір, і сім’ї потроху стали миритися. Спочатку почали забігати з однієї хати в другу діти, потім господарі заходити за інструментом, а там стали любенько розмовляти через тин і жінки. Щоб не обходити навкруги у ворота, зробили в дворі перелаз через тин.

Мир між братами поміцнішав задля господарської справи і спільної вигоди. Карпо, «одрізнившись» від батька, спочатку набрався лиха, поки стягся на власне господарство. Він був чоловік гордий, не любив
нікому кланятись, навіть рідному батькові. Тому знаходив собі товаришів по оранці серед чужих людей. Тепер вони орали, сія-
ли, заволікували і возили сіно й хліб разом з Лавріном.

Саме тоді побудували залізницю недалеко від Семигор. Люди наймалися возити туди цукор і борошно із сахарень та млинів. Брати й собі купили по коняці, спряглися в одну хуру і разом заробляли гроші.

Податки були великі, треба було ще десь підробляти. «Громада в волості обирала Карпа за десяцького». Прийшов наказ з во-лості рівняти шляхи, лагодити мости та насипати на болотах греблі. Карпо перш за все звелів розкопати той клятий горб біля свого двору, на якому скільки возів поламалось. [а це ще його батько казав йому з бра-том зробити] Сказав це робити всім, навіть своїй Мотрі.

Громада потроху виборювала свої права через стільки років після відміни панщини. Один багатий жид купив у пана право на шинки у селі. І почав продавати горілку по дешевій ціні. Люди кинулися туди, а гро-мадський шинок стояв порожній.

Громада постановила не купляти нічого у жидів-ському шинку і «одганяти» всіх бажаючих. Хитрий жид підкупив горілкою волосного й писаря та ще кількох чоловік, пообіцяв дати гроші – сорок карбованців – на волость і на церкву, аби мужики «оддали» йому й громадський шинок в оренду. І ось на сході селяни вже заспівали іншу пісню

і «оддали» Беркові свій шинок. А той на церкву грошей не дав, і тільки посміювався, бо повернув свої гроші за частування, та ще й мужиків тепер міг обдирати, як хотів.

IX

«Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу». Кайдашиха сердилась на Мотрю, але невістки жили між собою у згоді. Лаврін любив Мелашку: ніколи й пальцем не зачепив, навіть не лаявся. Мотря часто гризла голову Карпові, але він відмовчувався.

Навесні Мелашка посадила біля самого тину огірки. Коли з’явились перші огірочки, Мотрин півень перескочив через тин, поскликав курей і курчат, і разом вони поклювали всі огірки.

Кайдашиха, як побачила таку шкоду, знайшла палицю і пошпурила на курей. Перебила півневі ногу і прибила двох курчат. Тут вибігла Мотря і стала лаятися, чіплятися до Карпа, щоб той полаяв матір і примусив сплатити за півня і двох курчат. Але Карпо сміявся з неї і відма-хувався, говорячи: «Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже дуже наперчила!»

Увечері Лаврінів кабанчик заліз у Мотрину картоплю і та перебила йому спину. Лаврінові було жаль тварину, і він сказав, що Мотря вже не знає, що виробляє. Та «стояла за вуглом» і тільки того й чекала. Крикну-ла, що то їм за півня та курчат.

Тоді Кайдашиха підстерегла Мотриного півня в своїх огірках, прибила його, дорізала, обскубла і собі в борщ укинула. У той час Мотрині діти гуляли в Мелащиних і старший хлопець угледів перебиту ногу свого півня. Він побіг до матері і розказав. Мотря вскочила до Лавріна, вихопила півня з борщу і побігла з ним до Карпа.

Той змушений був іти лаятися з матір’ю і братом, бо йому шкода було півня. Мотря звеліла дітям піймати Мелащиного чорного півня і вкинути до своїх курей. А коли Лаврінів кабан вскочив у Мотрин город, та наробила ґвалту, з дітьми піймала його, зачинила у свій хлів і не хотіла віддати без викупу.

Того ж дня Карпів кінь скочив у Лаврінів город і його теж піймали та зачинили в хлів. Карпо з Мотрею сильно розгнівалися.

«Не чорна хмара з синього моря наступа-ла, то виступала Мотря з Карпом з‐за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла
з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро».

Уся Мотрина сім’я була у вузькій і короткій одежі, бо Мотря була хазяйновита, але ску-па, і економила на одягові, скільки могла, тому мала не дуже привабливий вигляд.

Мелашка ж розцвіла і сяяла, як кущ калини.

Мотря крикнула, нащо баба «одв’язала» коня і заперла у хлів. Кайдашиха відпові-дала, що його відв’язали діти, і кінь уско-чив у шкоду. Мотрині діти «брехали з‐за угла», що то зробила баба, а Мелащині за-перечували.

Кайдашиха з Мелашкою вимагали за-платити за тин і відпустити кабана, тоді віддадуть коня. Карпо був напідпитку, роз-лютився і кинувся визволяти коня. Люди не сміли його зупиняти, боялися, одна Кай-дашиха стала перед хлівом. Син ухопив її за плечі і став трусити так, що вона ледве вирвалася і побігла з двору до ставка. Карпо біг за нею з дрючком і зупинився лише перед водою, говорячи, що не шкода йому матері, як шкода чобіт. [оце так син].

Кайдашиха побігла жалітися священику, а потім у волость. Там присудили Карпові або десять різок, або заплатити матері п’ять карбованців і перепросити її та помиритися.

Карпові було соромно лягати під різки, і він вибачився перед матір’ю.

На деякий час запанувала згода між Кайдашенками. Але літо принесло нову сварку, тепер уже через грушу. Коли громада ділила двір старого Кайдаша, то до Карпової половини відійшла Лаврінова груша. Вона довго не родила, то не було й лиха. Цього ж літа груш уродило дуже рясно. Вони були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Лаврінові діти довідалися від бабусі, що то груша не дядькова, а батькова, і полізли трусити.

Тут вибігла тітка Мотря, стала їх лаяти і намірилася відшмагати кропивою. Діти закричали, вибігла Мелашка, потім Лаврін з Кайдашихою і стали заступатися за дітей, адже груша справді їхня. Мотря сказала, щоб більше діти не лазили, інакше попе-ребиває їм ноги.

Діти все‐таки лазили по груші, а Мотря лупцювала їх різками. Тепер почали вже лаятися чоловіки. У волості присудили, щоб Карпо віддавав щороку половину груш. На тім трохи помирилися. Але груша, як на злість, розросталася і родила все більше. Груші дорого коштували на ярмарку, пахло карбованцями, а це для селянина не жарт. Мотря продовжувала ганяти Лаврінових дітей і бити їх по чому попало.

Брати пішли радитися до священика, але жоден не погоджувався на його пропозиції. Лаврін не хотів брати за грушу три чи чоти-ри карбованці відчіпного, бо міг щороку на них скільки заробити. Карпо не хотів продавати два аршини землі з грушею. Скінчилося тим, що священик їх прогнав. Брати продовжували лаятися, як і їхні жінки.

А закінчилося діло з грушею несподівано.Груша всохла і дві сім’ї помирилися.

Записи створено 214

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.