Дисиденти. Опозиційний рух

їПерші дисиденти. Активізація опозиційного руху. Форми діяльності дисидентів. Самвидав, діяльність В. Чорновола. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод Л. Лук’яненко. Освіта і наука. Література і мистецтво.

Суперечливий і неоднозначний період правління М. Хрущова надав імпульсів для оновлення суспільної свідомості. Відсутність демократичних свобод, всевладдя партійного апарату, русифікація, невисокий матеріальний рівень життя громадян викликали невдоволення у різних верств населення УРСР, але здебільшого соціальну базу дисидентського руху складали представники інтелігенції. В Україні дисидентський рух був започаткований ще в кінці в 50-х років.

Дисидентський рух – рух, якій спрямовано на критику правлячого режиму, за дотримання демократичних прав і свобод, проти русифікації. Відхід від політики лібералізації і порушення людських прав, поверхова й непослідовна за свої змістом хрущовська «відлига» принесли український національно свідомій інтелігенції великі сподівання й гіркі розчарування. Основними учасниками дисидентського руху були молоді інтелектуали. Передова молодь, що відчувала смак свободи, не хотіла зупинитися і прагнула подальшої демократизації суспільства. Ця хвиля піднесення опозиційного руху була пов’язана зі зміною політичного курсу нового керівництва СРСР.

1965 р. – стаття І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», в якій автор намагався добитися, вирішення наболілих національних проблем у межах радянської системи.

З посиленням у другій половині 60-х років ідеологічного тиску на громадську думку в офіційній літературі почали виправдовувати «культ особи» та виголошувати гасла неосталінізм. Більш прискіпливо запрацювала літературна цензура, що перекривала канали легальної публікації творів, які не відповідали офіційній ідеології. Розпочалися репресії проти інакодумців. Це була перша хвиля арештів дисидентів.

Перші дисиденти

4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», де І. Дзюба почав говорити про арешти, а В. Стус та В. Чорновіл закликали встати всіх присутніх на знак солідарності. Це був перший мирний протест української інтелігенції.

Мета дисидентського руху— виступати за правову демократичну державу. Засуджували тоталітарні методи управління народним господарством, централізоване планування, обмеження прав громадських організацій. Пропонували відновити ринкові відносини, приватну ініціативу, зробити трудівника господарем виробництва.

Дисиденти та їх методи боротьби

  • Написання листів-протестів до керівних органів УРСР, СРСР, міжнародних організацій, урядів демократичних країн;
  • Вивішування синьо-жовтих прапорів, розповсюдження листівок;
  • Друкування науково-публіцистичних праць критичного спрямування на гострі соціально-політичні, національні та екологічні теми;
  • «Самвидав», самостійно написані критичні до уряду статті;
  • «Тамвидав», тобто книги, які завозилися різними людьми з-за кордону і поширювалися на території Радянського Союзу;
  • Створення правозахисних організацій.

Дисиденти та напрями руху

  • Самостійницька, представники якої входили до таких політичних об’єднань, як Об’єднана партія визволення України(1953-1958 рр.). Український національний комітет (1957-1961 рр.) та ін., боролися за державну незалежність України шляхом агітації за вихід її зі складу СРСР.
  • Національно-культурницька, представлена колишнім шістдесятництвом, її прихильники вимагали духовного і культурного відродження народу, зокрема його національної гідності та самосвідомості, збереження і примноження традицій мови, правдивого висвітлення історичного минулого, виступали проти переслідування за переконання, проти незаконних арештів, за надання українській мові статусу державної в республіці;
  • Правозахисна, учасники якої виборювали права людини, вимагали дотримання Конституції та законів, ідей гуманізму і демократії, свобод і прав людини. На чільне місце вони висували примат особи і другорядність держави, захист прав національних меншин (кримських татар, євреїв та інших);
  • Релігійна, що виступала за свободу совісті населення та захист прав заборонних конфесій, вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру, реабілітацію страченого духовенства.

Влада активізувала боротьбу проти учасників дисидентського руху. Усім інакодумцям у республіці інкримінували антирадянська націоналістична діяльність. Одне за одним штампувалися розпорядження про арешти, за якими слідували, як правило, закриті далекі північні табори або психлікарні.

У 1970-1974 рр. дисиденти випустили 8 номерів «самвидавівського» журналу «Український вісник», що ознайомлював з програмою незгодних та репресіями проти них. Головним редактором цього журналу був В. Чорновіл, а після його арешту – С. Хмара.

П. Григоренко – радянський генерал-майор, українець, правозахисник. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. У 1964 за легальну правозахисну діяльність розжалуваний у рядові і позбавлений усіх державних відзнак. Перебував у радянських тюрмах, таборах і «психушках» з 1977 р. проживав у США, так як радянське керівництво позбавило його громадянства.

Представники дисидентства: В. Марченко, М. Руденко, В. Стус, І. Дзюба, І. Світличний, Н. Світлична, Є. Сверстюк, брати Михайло та Богдан Горині, В. Мороз.

Створення Української Гельсінської спілки(УГГ)

У серпні 1975 р. радянські газети опублікували повний текст Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, який включав статті про права людини. Цей документ підписали 35 держав Європи і Північної Америки, в тому числі й СРСР. У травні 1976 р. на скликаній академіком А. Сахаровим прес-конференції західних журналістів у Москві фізик Ю. Орлов оголосив про утворення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Відмові російські дисиденти, які увійшли до цієї групи, зобов’язали стежити за тим, щоб уряд СРСР дотримувався статей Заключного акта.

Листопад 1976 р. – з’явилися Українська Гельсінська група (УГГ)(Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод), під керівництвом письменника М. Руденка. До неї ввійшли О. Бердик, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, Н. Строката, О. Тихий.

Відмінні риси Української Гельсінської групи від попередніх дисидентів

  1. Група була відкритою громадською організацією, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади.
  2. Контакти з аналогічними групами по всьому СРСР із метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав. У декларації Української Гельсінської групи зазначалося, що організація ставить за мету вирішення чотирьох головних завдань:
  • Сприяти ознайомленню широких кіл Української громадськості з Декларацією прав людини;
  • Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню статей Прикінцевого Акта з питань безпеки і співпраці в Європі;
  • Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією;
  • З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

У декларації проголошувалося, що в своїй роботі спілка керується не політичними, а лише гуманітарна-правовими мотивами й свою головну мету бачить в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні.

Дисиденти (та їх спілка) були цілковито законними. Вони знайшли підтримку від демокартів на заході, але акції групи всеодно проходили в атмосфері постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КДБ поширювані на Заході меморандуми про незаконні арешти, списки політичних в’язнів та їхнє становище у в’язницях тощо.

Отже, вимоги Української Гельсінської спілки були дуже поміркованими, далекими від радикалізму, але несумісними з чинним диктаторським режимом. Не дивно, що майже всіх активістів УГС арештували й засудили на 10-15 років перебування в концентраційних таборах. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

Також ви можете прочитати розгортання національно-визвольного руху в Україні який починається разом з періодом “перебудови“.

Записи створено 93

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.