“Чорна Рада” скорочено з цитатами Пантелеймон Куліш

І

Весна 1663 р., по дорозі до Києва їдуть 2 по-дорожніх: «Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; другий по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду – старий «козарлюга».

Вони приїхали до хутора Хмарище, де жив «тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва» – Михайло череваньз дружиною меланією (Череванихою) та дочкою Лесею (Череванівною). У Череваня служить Василь Невольник («…дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав – він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мов позичене»), який три роки був у турецькій неволі, але за кошти Чере-ваня божий чоловік його визволив.

Василь Невольник відкрив браму подорожним і впізнав, що то був паволоцький полков-ник Шрам (Іван черупний) із сином Петром («Орел, а не козак!»)

Поки Василь веде гостей до Череваня на пасіку, автор розповідає нам про Шрама.

Він син паволоцького попа Чепурного, сам вчився на попа. Під час повстання Остряниці приєднався до козаків, «бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров…». По-тім приєднався до Хмельницького, і в боях
з ляхами «пошрамовано його вздовж і впопе-рек, що козаки, як прозвали його Шрамом…»

Двоє синів Шрама загинули, залишився тільки Петро. Згодом Шрам «зложив з себе полковництво, постригсь у попи». Але
в Україні знов почались негаразди – чвари за гетьманську булаву за часів Виговського, «Юруся Хмельниченка», Тетері [гетьман на правому березі України, вів пропольську діяльність]. І коли вибирали нового паволоцького полковника, то Шрам сказав: «…Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля».

Всі з радістю погодились, «да й став панотець Шрам полковником».

Шрам думав, «як би Вкраїну на добру дорогу вивести», придумав: пустив поголоску, що нездужає, передав повноваження осаулові Гулаку, а сам з сином кудись поїхав

II

У Череваня гостював божий чоловік – «…сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свити-ні і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовлять усякі рани». І «ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі». Співав думу про Хмельницького.

Черевань зрадів Шраму, назвав його «бгатику» [картавив]. Почалися розмови про те, що в Україні нема одного гетьмана: Якима Сомка «вибрали одностайне гетьманом у Козельці», але Васюті Ніженському теж «захотілось на старість гетьмановати», «а запорожці собі гетьманом Брюховецькогозовуть» – Іванця (чура Хмельницького), якого Сомко якось обізвав «старим собакою» перед генеральною старшиною. «…уночі Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Да ото й судили його військовою радою і присудили усікнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу».

Після того Брюховецький «почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана». Став хорунжим. Коли Юрусь втратив булаву, Іванець вкрав геть-манське срібло і поїхав на «Запорожжє».

«А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» і назвали кошовим. Запорожці звуть його гетьманом.

Шрам зізнається, що насправді їде в Пе-реяслав до Сомка [а не на прощу в Київ, як усім сказав; до речі, проща – це палом-ництво до храмів]. «Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тете-рю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві,– а в нього душа щира, козацька,– так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави». Просить, щоб божий чоловік їхав з ним – його козаки послухають, той відмовляється.

Черевань запросив усіх до хати.

III

Петро сидить в пекарні, розмовляє з Череванихою і дочкою Лесею.

Черевань, жартуючи, назвав Петра «зятьком» і забрав його в світлицю.

Божий чоловік сказав про Петра: «Одвага велика, а буде довговічний, і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, – і вмре своєю смертю».

Шрам відповів: «Нехай лучче поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє» [як бачи-мо, для Шрама Україна важливіша за осо-бисте, навіть сім’ю].

Зайшла Череваниха «молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, – замолоду була дуже хороша», просить Череваня поїхати разом зі Шрамом до Києва на прощу, та і брат (матвій Гвинтовка) уже давно зве її в гості.

Зайшла Леся: «чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті – усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить».

Шрам з Череваним домовились, щоб одру-жити своїх дітей. Але Петро помітив, що Череваниха й сама Леся не дуже в цьому зацікавлені, і дуже засумував.

Наступного дня вирушили до Києва. Петро таки запитав Череваниху, чому вона не хоче видати дочку за нього. І та розповіла, що їй колись снився сон, що означає, що Леся вийде заміж за гетьмана.

IV

Дорогою до Києва наші герої натрапили на купу возів серед шляху. Усі люди там були міщани, бо одягнені в синій, зелений колір та личаки, тоді як козаки носили кармазини.

Вони запросили Шрама почастуватися, він відмовився. Почалася сварка, де від одного з міщан прозвучало: «Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулі, що нас не забули… Добрі і молодці не дадуть нам загинути. Справимо ми вам чорну раду; тоді побачимо, хто яке матиме право!»

Черевань сварки не любив, тому швиденько все заладив («а Череваня таки й любили, і шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визво-лить»). Поїхали наші герої далі.

Шрам задумався над словами про «чорну раду», почав хвилюватися за долю Украї-ни. На що Черевань відповів: «А що нам, бгате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити або ні в чому хороше походити? Слава тобі, господи, буде з нас, поки нашого віку! Я, бувши б тобою, сидів би лучче дома та їв би хліб сіль з упокоєм, аніж мені битись на старість по далеких дорогах та сваритись із міщанами».

Шрам обізвав його «Барабашем» [Барабаш – зрадник Хмельницького]. Щоб доказати протилежне, Черевань пообіцяв піти зі Шрамом, куди б той не пішов.

V

Опис Києва, його церков. Згадки про Петра Сагайдачного, Морозенка, Байду, Самійла Кішку. Опис обряду «прощання зі світом» запорожців: коли запорожець стає такий старий, що не може воювати, то бере 30-40 товаришів і йде в Київ бенкетувати; дуже розкошують, частують всіх, бешкету-ють; а через 2 тижні йде до монастиря «спасатися».

Шрам сказав, що «перевернулись тепер уже кат знає на що запорожці».

Це почув запорожець кирило Тур (бувздоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і – враг його знає – глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх), посмі-явся. З ним був ще його побратим Богдан чорногор (молодий, високий козак, тілько щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода). Запорожці «хижо» дивилися на Лесю й змовлялися її викласти.

Череваниха і Леся злякались таких слів, а Василь Невольник сказав, що вони просто жартують [він любив запорожців, бо сам ним раніше був].

VI

Опис «монастиря Печорського», де наші герої побували на службі. Дорогою до печер зустріли Сомка, який привітався зі всіма,
а до Лесі сказав «моя наречена» [от про яко-го гетьмана говорила Череваниха].

«Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, ру-сявий; голова в кучерях, як у золотому він-ку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи».Петро не зміг би позмагатись із таким за Лесю.

Не пішли вже в печери, а пішли з Сомком на «козацьке подвір’є».

Шрам сів за стіл і гірко заплакав (усі зди-вувалися, бо Шрам не плакав, навіть коли вбили двох його синів). Коли його запитали, що сталось, він сказав: «Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха».Виявилося, він плаче через стан України [ще раз бачимо, що для Шрама Україна пе-реважає над особистим].

Сомко самовпевнено вважає, що він міцно тримає гетьманську булаву у своїх руках. Він хоче, щоб «обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!» [Сомко хоче об’єднати Україну і шукати підтримку не від Польщі, а від Москви]. Шрамові сподобались такі слова Сомка.

Сомко сказав, що гетьману ще потрібна гетьманша і оголосив: «давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, боже, ти, па-нотче, і ти, паніматко!»

Черевань не знав, що робити, бо в них вже були із Шрамом «півзаручини», але Шрам відповів, що «Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сипа оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі!» І поблагословив їх.

Під вікном почули «Пугу пугу!» [умовне привітання запорожців]

Сомко зрозумів, що це Кирило Тур, і відпо-вів: «козак з лугу!»

Шрам сказав, що запорожців зараз треба «стерегтись, як огню», але Сомко відповів, що і серед них є дорогоцінні люди. «От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащицю і характерника». [характерник – козак‐чарівник; Сомко дуже цінує Кирила Тура]

VII

Розмови за столом. Кирило Тур багато жартував (як справжній запорожець), з цих жартів найбільше сміявся Черевань, бо «веселий і негнівливий був собі пан».

Кирило Тур каже, що його причарувала Леся і «для такої кралі можна покинути й усе на світі, не то що товариство». Кирило обіцяє викрасти Лесю і забрати її на Чорну Гору.

Всі лише посміялись із таких жартів, Леся злякалась, навіть заплакала, вийшла з матір’ю зі столу. Кирило Тур подякував за частування, попрощався і пішов.

Сомко розказує, що приїхав до Києва, щоб поговорити з архимадритом Гізелем про Гадяцькі пункти [які ще Виговський підписав з московським царем]. «Чи гаразд, чи не гаразд, а з москалем нам треба укупі жити».

Чоловіки розмовляли про своє, а Леся думала про нареченого – він хороший лицар і врод-ливий чоловік, але почуттів до Лесі в неї нема. А вона його покохала ще дитиною.

[у творі в нас є дві сюжетні лінії: 1) істо-рична – боротьба за гетьманську булаву, 2) романтична]

Вечеря. Знов прийшов Кирило Тур. Леся не вийшла вечеряти. Запорожець говорить про те, що вже готовий вкрасти Лесю і їхати на Чорну Гору. Знову ж всі дивуються його словам, але ніхто їх не сприймає серйозно. А Сомко каже про Кирила: «Нема, може, і в світі такої щирої душі до мене. Як проганяв я ляхів з України да одбивавсь од Юруся, то він із своїм німим чорногорцем визволяв мене не раз із великої біди. Служив він мені за язика, за шпига, за сердюка – і все тілько ради доброго слова да ковша горілки». Після цього Шрам почав прихильно ставитися до Кирила, а найбільше його любив Черевань (сміявся з його вигадок).

Кирило Тур так відповів, що вони дивні, що він у них хоче вкрасти, а вони такі добрі до нього. Попрощався й пішов. А коли виходив
з дверей, двічі промовив: «Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь!» Сомко пояснив, що це він так «ворожить, характерствує».

VIII

Ніч, усі сплять, крім Петра, який страждає через своє кохання до Лесі. Почув, як на-близилися на конях Кирило Тур з побрати-мом. Злякався, тоді подумав, що той і далі жартує, і навіть якщо він таки викраде Лесю, то рятувати її має наречений, а не він. А далі побачив, що Кирило везе на коні Лесю (вона «зовсім як очарована»). Петро розбудив Василя Невольника, розповів,

що бачив, і погнався за Кирилом. Тур це побачив, і замість утікати, вирішив дати бій «по‐лицарськи», а побратиму сказав не вмішуватися, бо «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!» [як не крути, а Кирило Тур дотри-мується правил лицарської честі]

Над’їхав Петро. Запорожці переїхали через місточок над проваллям, Кирило розібрав місток, «щоб Шраменя перш доказало, що згідне воно битись із Кирилом Туром».

Петре перестрибнув прірву, під ним прола-мався берег, але Кирило втримав його за рук – врятував від загибелі. Запорожець відмовився віддати дівчину. Довелось битись на шаблях, потім на кинджалах [рівні сили].

Побратим побачив, що до них вже наближа-ється «погоня»: Сомко, Шрам та інші.

«Доскакує Сомко із Шрамом до провалля, аж Кирило Тур із Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, як снопи».

IX

«Чорногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула сердешна на той час і стид, і дівоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама такі впала на його; плаче, голосить, серденьком називає. … Якби воля, оддала б тепер Леся душу, аби оборонити од смерті козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь».

Козаки об’їхали байрак і вже були на місці бою. Шрам перетягнув рану Петра поясом. А Сомко підійшов до Кирила: «Лучче б мені довіку не женитись, ніж отеє бачити тебе без пам’яті і гласу! Молода знайшлась бий друга, а Кирила Тура другого не буде» [у той момент йому було байдуже на наречену, вірний козак йому важливіший]

Леся почула це з зрозуміла, що Сомко її зовсім не любить, «і серце її навіки од Сомка одвернулось». [момент, коли Леся зрозуміла, хто насправді її любит]. Шрам подумав: «Йому жаль січового розбишаки, а що мій Петро лежить без пам’яті, про те йому й байдуже».«А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь і сюди».

Петра забрали на подвір’я, а Кирила забра-ли запорожці (які раптово тут з’явились).

«Сомко повів за руку Лесю, про здоров’є питав, голубив; да вона вже до його була не та: за жалем да за тугою ні слова йому не промовить».

Коли Череваниха дізналась, що сталось, то сказала везти Петра до них у Хмарище, щоб вони його «на ноги поставили». Шрам пого-дився, «а Черевань запросив гетьмана і всіх при йому значних козаків до себе в гості».

На хуторі Леся постійно доглядала Петра, а хлопець тому дуже радів, він зрозумів, що вона його тепер любить (хоч вона про це нікому не наважувалася сказати).

Коли Петро вже краще почувався, то Леся почала його уникати, соромилась, на що Петро їй сказав: «Не ховайсь од мене, сер-денько. Будь мені за рідну сестру. Не судив нам бог жить із тобою, нехай оддають тебе за іншого, а я довіку не перестану тебе любити, як свою душу». А Леся відповіла: «Лучче вже зразу розійтись да й не зустрічатись

[отже, друга (романтична) сюжетна лінія – це розповідь про кохання Петра і Лесі; нагадаю, що перша (історична) – про боротьбу за гетьманську владу]

У кожного були свої справи: Сомко поїхав у Переяслав (туди мали прибути воєводи від московського царя), Шрам чекав на генеральну раду, щоб зібрати козаків і йти з ними на Тетерю, Череваниха думала тіль-ки про весілля, а Черевань з радістю гуляв з козаками.

Вирішили, що Черевань з Лесею мають поїхати до брата Череванихи – Матвія Гвинтовки, а Шрам з Петро до Сомка в Переяслав. Після того, як відбудуть зустріч з воєводами, має бути весілля, а на весіллі потрібно буде зібрати всю старшину для походу на Тетерю, щоб зробити так, «щоб не було двох гетьманів на Вкраїні».

До Сомка прибув гонець – переяславський сотник і повідомив жахливу вість: «зіньковський, миргородський і полтавський поклонились Іванцеві!», «оставсь при нас по сей бік Ніженя тілько лубенський да гадяць-кий».

А сам «Іванець у Зінькові гуляє в князя». «А запорожці, кажуть, велику ласку у царя мають і чого попросять, усе цар по їх робить. Тим-то князь, зазвавши полковників до Зінькова, погодив їх, царевим словом, слухати Іванця як гетьмана».

Шрам радить: «Їдь лиш ти у Переяслав да пиши листи до усіх полковників, щоб убоя-лись бога да подумали про козацьку славу, що ось Іванець простягає руку, щоб її скаля-ти, внівець обернути. А я тим часом поїду з Череванем у Ніжень. Я одкрию божевільному Васюті очі, що й сам пропаде, і другим наробить лиха, як не буде за тебе держатись. Нехай лиш він приложить свої потуги до твоїх; тоді в усякого руки опустяться, а твої полковники знов до тебе вернуться». Так і зробили.

А дорогою Шрам постійно чув нарікання на «вельможну шляхту» та розмови про «чорну раду». [селяни і городяни незадоволені тому, що, на їхню думку, тільки городові козаки і козацька старшина збагатились на війні проти поляків, а прості люди бідують, у всіх своїх лихах звинувачують козаків]

Шрам зрозумів, що це полум’я розбрату роз-дмухує Іванець.

Х

«Наші подорожні» наближались до хутора Гвинтовки (біля Ніжена) [Матвій Гвинтов-ка – брат Череванихи]

Шрам зустрів божого чоловіка. Виявилось, що його попросили виходити запорожця – Кирила Тура (за це пообіцяли грошей для викупу невольників). Він також сказав, що Васюти (до якого зібрався їхати Шрам) нема в Ніжені, він поїхав у Батурин на раду.

Приїхали до Гвинтовки, по його будинках і манерах було видно, що його дружина Настуся, («молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані»), польська княгиня, сильно на нього повпливала.

Розмова Гвинтовки зі Шрамом. Гвинтовка розповів, що «запорожці тепер з міщанами як рідні брати; п’ють да компонують укупі, як би нашому брату яму викопати». Запевняє, що він «гетьманська сторона» і з запорожцями не має нічого спільного.

«Осаул полковий Гвинтовка хотів довести перед Шрамом, що в його жінка все одно, що служебка, хоть би вона була сто раз княгиня». Княгиня подала вечерю.

Тільки сіли вечеряти, як під вікнами почули «Пугу!», це був батько Пугач (старий, довгоусий дідуган, із своїм чурою. У простих сімрягах, а сорочки чорні, як сопуха), кошо-вий дід [а тільки казав, що із запорожцями не водиться]

Виявилось, що Пугач прийшов з міща-нами, бо Гвинтовка забрав в них воли за те, що вони рубали в його гаю, а міщани наполягають, що то не його, а «городовий» гай. Гвинтовка наполягав, що він правий, але не хотів сваритись з Пугачем, тому дозволив людям забрати свої воли. Просив Пугача сідати до столу, але той відповів: «Не до вечері тепер нашому брату. Будуть хутко наші сюди під Ніжень. Ось ідуть уже царські бояре; ми їх до Переяслава не пустимо. Гарний город і Ніжень для чорної ради». І пішов разом з міщанами.

«А Гвинтовка оставсь тепер перед Шрамом ні в сих ні в тих. Бачить, що вже Шрам розкусив його». Він всю злість зганяв на княги-ні – все йому було не так, що б вона не робила.

Шрам сказав, що завтра зранку поїде в Батурин, а Петра залишає, бо той ще нездужає.

XI

Зранку Петро вже не застав панотця, він раненько поїхав. Петро тяжко страждав через своє нещасливе кохання [як бачимо, на відміну від батька, Петро перше думав про особисте]

Він не міг тут нічого вдіяти, бо «добрий був син і щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти». Вирішив, що після батькової смерті піде на Запоріжжя.

Петро вирішив пройтись на самоті. Оддалік побачив якусь хату. Вже він хотів повернути, але побачив Кирила Тура з дівчиною під руку. «Так йому зрадів, наче рідному братові; а що недавно бились на смерть, про те йому й байдуже». І Кирило Тур зрадовавсь; привітавсь так, як із давнім приятелем. [от які козаки: тут на смерть бились, а тут вже друзі]

Дівчина – то його сестра. А лікується Кирило в домі матері, та й божий чоловік допо-магає. Кирило: «Казав побратим, що вже над Остром, у Романовського Куті, наші і кош заложили. Сьогодні, тривай, чи і сам Іван Мартинович не прибуде з отаманнєм; а к завтрьому ік ранку, щоб і бояре царськії не над’їхали. Чорний люд збирається під Ніжень, як сарана. Кажуть, у Ніжені під раду великий урожай на кармазини…»

А про Лесю Кирило більше і не думає – це заспокоїло Петра. Запорожець запроси до хати на сніданок. Матері Кирило сказав, що «се козак, з яким мене нашпиговано під Києвом», а Петру пояснив: «Я не скажу їм, що не який враг і нашпиговав мене, як не ти; а то дивитимуться на тебе бісом. Сі баби ніяк не збагнуть, що сьогодні можна з чоло-віком рубатись на всі заставки, а завтра гуляти вкупі по-братерськи».

Коли вже їли, під вікнами почули «Пугу! Пугу!» Це прийшов батько Пугач, щоб за-брати Кирила на Січ. Мати і сестра дуже за ним плакали. Мати попросила Петра поїхати до Романовського Кута, щоб він подивився, що там з Кирилом робитимуть, і привіз їм вістку. Петро погодився.

XII

«Урочище Романовського Кут і мала дити-на показала б у тій околиці, а найбільш тепер, як усяке говорило про Йвана Марти-новича (а він стояв кошем у Романовського Куті)».

Петро підійшов, побачив повно людей (сільська чернь, мужики) і галас, мов на ярмарку. Всі їдять, п’ють досхочу і викрикують: «Іван Мартинович, батько наш любий!» (бо то він їх частує) «Запорожці тут не одрізнялись одежею од простої сіроми. Знати їх було хіба по довгому оселедцю з-під шапки да по шаблях і пістолях».

Петро побачив Брюховецького«…Чолові-чок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані – і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. 

І постать, і врода в його була зовсім не гетьман-ська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на ньою, не подумав би, що в сій голові вертиться що небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні – так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка».

А коли хтось назвав його гетьманом, від-повів: «Господь з вами і з вашим гетьман-ством! У нас у Січі чи гетьман, чи отаман, чи так собі чоловік – усе рівний товариш, усе християнська душа. То тільки ваша городова старшина завела так, що коли не пан, то й не чоловік. Не про гетьманство наш брат запорожець думає: думає він про те, як би та як допомогти вам у вашій тяжкій долі! Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво. За батька Хмельницького текли по Вкраїні медовії ріки, люд убиравсь пишнота красно, як мак у городі; а тепер достались ви таким старшинам та геть-манам, що скоро й шкуру з вас іздеруть». [от як Брюховецький вмів «примазатись»: і ча-стував, і словами солодкими розкидався]

Почали скликати всіх на раду – щоб судити Кирила Тура. «Розпочав суд над Кирилом Туром батько Пугач». Провина Кирила: «Знюхавсь поганий з бабами і наробив соро-му товариству на всі роки». Пугач запитав гетьмана Брюховецького, яка буде кара, той відповів, що нехай старі діди скажуть, бо він не хоче пхатись у запорізькі порядки. Діди вирішили: «До стовпа та киями!». Так і зробили. А після покарання відпустили.

Обід запорожців. Кирило представив всім свого гостя. Пугач йому (Петру) сказав: «Ти добрий козак. І батько твій добрий козак, тілько здурів на старість. Коли б ще й йому тут не склалось лиха, бо на раді без біди не обійдеться». Пугач переконаний, що вони переможуть, бо «не дурно ми вчора з Іваном Мартиновичем стрічали царських бояр, а вже стрічали ми їх не з порожніми руками» [тобто їх підкупили]. Пугач про-довжив: «Підвернемо тепер ми під корито ваших полковників та гетьманів; заведемо на Вкраїні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе в нас буде обще...»

Петро поїхав з Січі, Кирило з ним (до матері). Кирило ще запросив Петра на чарку. Його мати теж зраділа Петру. Потім Петро «попрощавсь і пішов до Гвинтовчиного хутора, міркуючи про все, що чув і бачив».

XIII

«Тим часом Шрам паволоцький, занедбавши свою старість, поспішав, мов простий гонець, до Батурина». «У Борзні заїхав Шрам одпочити до сотника Білозерця», давнього свого приятеля, який теж ще з Хмельницьким був. Білозерець розповів про те, як Васюта хотів, щоб старшина при-сягнула йому як гетьману, але запорожці його обманули, і йому більше не було що робити, як піти на поклик Сомка в Ічню.

Шрам сказав, що їм теж треба їхати в Ічню, а свою невтомність пояснив: «Як треба рятовати Україну, байдуже мені і літа,
й рани
Обновиться яко орля юность моя. На коня, на коня! Нічого гаятись!»

[Шрам – справжній патріот, бо він не лише говорить про свою любов для батьків-щини, а й своїми діями це показує]

Вирушили в дорогу, на шляху зустріли гінця, який сказав, що всі вже пішли в Ніжин. Тож і вони туди поїхали, дорогою зустріли Сомка з Васютою та старшиною.

Сомко сказав Шраму: «Не журись, батьку, усе буде гаразд. Уже як ми з паном Золо-таренком [він же Васюта, а повне ім’я – Василь Золотаренко] узялись за руки, то нехай устоїть проти нас хто хоче. Лубен-ський, Прилуцький і Переяславський полки я виправив з Вуяхевичем під Ніжень, а Чернігівський буде туди сьогодні на ніч. Чого

ж ти іще супишся?»

Шрам вважає, що не варто було довіряти «гетьманського бунчука» писарю Вуяхевичу, бо він «чував про нього дещо негарне».

В’їхали в Ніжин. По дорозі побачили, як несли мертвого – війтенка. А за його труною «трохи не ввесь Ніжень піднявся; і все самі міщане: жодного в кармазинах». Поїхали у свій табір. Козаки там щось бунтувались, а писар не міг їх втихомирити. Але коли вони почули, що прибув гетьман, то почали втихомирюватись. 

«Сомко-бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був лицар, да вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У таборі в його або в поході знай свою лаву – не так, як у інших. Тим-то й били сомківці неприятеля всюди, де тілько стинались. Знали, чого стоїть Сомко, усі старії, значні козаки; а військова чернь про те байдуже: їй аби воля. От під сюто волю й під’їхав Іванець із своїми запорожцями,
і пішло усе, як у казані кипіти
».

Сомко забрав бунчука від писаря, передав Шраму, і той наводив порядок у таборі. Але за Шрамом потай їздив Вуяхевич («полигач Брюховецького») і «розсипав гіркі слова в козацькії душі».

XIV

«Розкажемо ж тепер, що діялось вдома в Гвинтовки.

Гвинтовка раніше «жвавий був козак», а тепер «усе в його стало якось хистко, і слово його хоть і бойке, да не таке тверде й щире, як правдиво-козацьке слово».

Гвинтовка каже Череваню, що вони, мабуть, поспішили з тим, що посватали дочку за Сомка. Приїхав до них з Ніжину сотник і сказав, що в місті лихо: люди справляють поминки війтенку й лають городових козаків. Сотник просить, щоб Гвинтовка поїхав гамувати людей, бо вони його послухають, але той відповів: «…коли пірнач не в мене, так я й не полковий старшина. Нехай там хоть догори ногами Ніжень перевернуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю».

Вечері повернувся Петро, розказував, що бачив у Романовського Куті. «Череваниха ж із Лесею вжахнулись і поблідли на виду, да й Черевань понурив голову, а Гвинтовка, слухаючи, тілько всміхається».

«На другий день, скоро повставали да повми-вались Петро з Череванем, як ось іде козак од Гвинтовки: «Казав пан – надівайте білі сорочки та жупани-лудани, бо сьогодні буде рада; а пані прислала вам по новій стьожці до ковніра. Уже тут і бояре царськії, і Сомко, і наш полковник з старшиною». «Черевань мірковав про стьожку, що княгиня прислала: «Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрічку в ковнірі носити,а се вже, мабуть, польська мода. Дармо, наді-немо й польську: однаково вже тепер на Вкра-їні все почалось вести [ся] полядськи».

Приїхали на місце ради: «Виїхали на узліссє, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбільш чернь мужики. Мужики ж і міщане валять купами, а козацтво йде лавою під місто. А під містом розіп’ято царський намет і московське військо з боярами ста-ло. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лівого Сомкове військо виступає».

«Гляне Петро, аж поміж старшиною козацькою тілько де-не-де видно у комірі червону стрічку: усе повипускали голубії. Ошибло його страхом: тут щось недобре скомпоновано

«Сам Брюховецький стояв у голубому жупані перед своїх запорожців. Тут уже він був не той, що в Романовському Куті: позирав гордо, по-гетьманськи, і тілько всміхавсь, узявшись у боки»

Але ось крізь царський намет увійшов і Сомко з своєю старшиною – усі в панцирах і мисюрках, з шаблями й келепами, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Богданову. «Петро хотів би пробратись до панотця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотів заздалегідь пристати до невеличкої купки вірних, що стояли круг старого Шрама з червоними стрічками. Да вже не можна було тепер жодним побитом протиснутись»

[отже, у червоних – за Сомка, у блакитних – за Брюховецького, нагадаємо, що Петру і Череваню Гвинтовка дав також блакитні]

З царського намету вийшов боярин, князьГагін, у нього в руках царська грамота. Він вийшов, підняв грамоту, але сільська голота почала гукати: «Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького воли-мо!» 

А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати: «Сомка, Сомка гетьманом!» Зчинився галас. І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою. Почалась бійка. Запорожця били «всякого, хто не з блакитною стрічкою». [ось навіщо були стрічки – щоб під час бійки розрізняти хто на чиїй стороні]

Гвинтовка сів на коня, підняв «вгору срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов’язана широка блакитна стьожка», скликав за собою козаків. Раніше ніжинським полковником був Васюта і цей полк був за Сомка, тепер Гвинтовка забрав його собі, на сторону Брюховецького.

«Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Іванець там од князя царські дари приймає. Круг Іванця Вуяхевич і інші значні сомківці з запорожцями».

Брюховецький наказав своїм взяти Сомка, вірна старшина була готова боронити його ціною свого життя, а Сомко заплакав і від-повів «Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно!» і кинув об землю свою шаблю, і всі його прибічники так зробили. «Щиро заплакали вірні козаки».

Брюховецький наказав Сомка і його стар-шину взяти під сторожу, а Вуяхевичу – на Москву листи писати, що Сомко з своїми підручниками на царя козацтво бунтує

Тим часом князь Гагін повів новою гетьма-на з старшиною до царської присяги.

XV

Як побачила чернь, що таки Брюховецький переміг, зраділи, що «нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатку!»

Кинулися вони грабувати панів, але «до міста не пускає московська сторожа, в Сомковому таборі «козаки самі пораються», а черні нема де поживитись». Люди зрозуміли, що Брюховецький і запорожці їх обманули, хотіли визволяти Сомка, але нічого зне вийшло.

«І почав чорний люд розходитись. Замовкли й музики, затихли й скоки, і веселі гопаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що нічого гаразд веселитись».

А запорожці і далі грабують панів, пани тікають з Ніжина.

Петро і Черевань зустріли Кирила Тура, він сказав, що раз Сомка взяли, то Леся те-пер йому дістанеться і поскакав до хутора Гвинтовки. Петро хотів їхати за ним, але його перестрів Шрам і сказав: «Покинь тепер усіх Череванівен, синку! Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема більш діла: закльовала ворона нашого сокола

Шрам прощається з Череванем та Василем Невольником.

«Шрам повернув на Козелецький шлях; Черевань із Василем Невольником вернувсь до своякового хутора. Василь Невольник утирав рукавом сльози».

XVI

«А Брюховецький тим часом бенкетовав у Ніжені» з князем Гагіним.

Січові діди зрозуміли, що Брюховецький не заведе на Україні січових порядків, як він і обіцяв, тому вирішили його покинути, закликали й інших козаків до цього – але вони їх не послухали. Тому діди пішли самі, проклявши Брюховецького.

Брюховецький пішов у свій намет, розповів своєму наближеному козаку, що йому наснилося, що «Сомкові миш голову одкусила!». Козак зрозумів його натяк, але відмовився вбивати Сомка.

XVII

До Брюховецького ввійшов вартовий і сказав, що «якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповістити».

«Дозволив гетьман позвати перед себе. Увійшло якесь опудало. Виявилось, що то Кирило Тур. Сказав, що він готовий розповісти Сомкові сон Брюховецького – тобто вбити його. Пояснив: «Я вже давно на його чигаю, і в Києві – сам здоров знаєш – трохи не доказав йому дружби. А наші дундуки подякували мені киями. Отака в світі правда

Брюховецький дав йому перстень.Вияви-лось, що це «той самий перстень, що покійний Хмельницький зняв у сонного Бараба-ша». За допомогою цього перстня Кирило дістався до темниці Сомка.

Кирило сказав Сомку: «А от що я тобі скажу. Давай лишень мінька на одежу (тобто мінятися одягом) та виходь із сієї пакосної ямки», бо його вже чекали Шрам (який вже вертався рятувати паволочан, яких Тететря карає за супротив Шрама, але дізнався, що Сомко ще живий і захотів врятувати) й Петро.

Сомко сказав, що зараз дуже багато всього твориться, багато ворогів, крові пролива-ється, він не хоче «усю Вкраїну над полови-нити», лише «щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав!». Кирило: «Не на те, щоб Сомко гетьмановав, а на те, щоб правда узяла верх над кривдою!»

Сомко відмовився тікати: «Чужою смертю я волі куповати не хочу».

Довелося Кирилу йти з темниці, залишивши в ній Сомка. Приїхав Кирило на місце зустрічі з Шрамом, розказав, як Сомко відмовився від порятунку. Сказав, що далі планує знов красти Череванівну Лесю і поїхав геть. Петро наздогнав його і попросив, щоб той передав Лесі його слова: «Скажи їй, що й на тім світі її не забуду!» (бо Петро зі Шрамом їдуть в Паволоч). Попрощались і роз’їхались.

XVIII

Шрам хотів заступитися за паволочан, тому пішов сам до Тетері й прийняв усю вину на одного себе. Тетеря відрубав йому голову, як бунтівнику. Після цього залишив Паволоч у спокої і пішов зі своїм військом. [Тетеря напав на Паволоч тому, що до нього дійшли вісті про те, що Шрам настроює людей проти нього]

Того ж року «одтято голову й Сомкові з Васютою…. Брюховецький доказав таки свого, хоч послі й прийняв слушну кару од гетьмана До-рошенка: пропав під киями собачою смертю»

«Одправивши по панотцеві похорони, поплакавши да пожурившись, Петро недовго загаявсь у Паволочі. Думав був піти на За-порожжє і розпродав усе своє добро, да якось і звернув мислі на Київ. Опинивсь козак коло Хмарища». Вирішив зайти. Черевані його радісно зустріли. Петро розповів, що діялось у Паволочі. А Череваниха розка-зала, що їх Кирило Тур врятував, а сам по-дався на Чорну Гору.

Прийшов Василь Невольник і привів бо-жого чоловіка – зустрів його в Києві (ходив туди на торг).

«А Петро і оставсь у Череваня, як у своїй сем’ї. Черевань йому став тепер за батька, а Череваниха за матір. Стали жити вкупі люб’язно да приязно. Ну, сього вже хоть і не казати, що, зождавши півроку, чи що, почали думати й про весіллє. Іще не гаразд і весна розгулялась, іще й вишеньки в саду в Лесі не одцвілись, а вже Петро із Лесею і в парі.

Так-то усе те лихо минулось, мов присни-лось. Яке-то воно страшне усякому здавалось! А от же, як не божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як от інколи схопиться заверюха – громом гримить, вітром бурхає, світу божого не видно; поламле старе дерево, повиворочує з коріннєм дуби й берези; а чому указав господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило».

Записи створено 216

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.